Відповідь:
Марічка Гутенюк — поетична дівчина, знає секрети навколишньої природи, ворожіння. Вона складає співанки, які з’являються «ніби самі по собі». Вона настільки чиста, що вміє відповісти добром на зло. Ще в дитинстві вона назавжди привернула серце Іванка до себе, пригостивши його цукеркою у відповідь на спробу побити її.
Марічка коханає Івана, але передчуває, що щасливо жити їм разом не судилося. Згодом, коли Іван пішов в найми, гине в Черемоші під час повені. Від самого початку кохання Івана й Марічки було трагічним, бо на перешкоді закоханим стояла давня ворожнеча родів.
«Але в Івановій пам’яті татова смерть не так довго жила, як знайомість з дівчам, що, скривджене ним безневинно, повним довір’я рухом подало йому половину цукерка».
«Марічка теж вже ходила в заплітках, а се значити мало, що вона вже готова й віддатись».
«Вона їх (співанок) знала безліч. Звідки вони з’явились – не могла б розказати. Вони, здається, гойдалися з нею ще в колисці, хлюпались у купелі, родились у її грудях…»
«Марічка і сама вміла складати пісні. Сидячи на землі, поруч з Іваном, вона обіймала свої коліна і потиху гойдалася в такт. Її круглі литки, опалені сонцем і од колін голі до червоних онучів, чорніли під полою сорочки, а повні губи мило ламались…»
«Вона давно вже була Іванкова, ще з тринадцяти літ».
Пояснення:Іван дуже любив природу, завжди відчував глибокий духовний зв’язок із нею, з малих років був дуже вразливою дитиною з чутливою душею: «Туго росла дитина, а все ж підростала, і нестямились навіть, як довелося шить їй штани. Але так само була чудна. Дивиться перед себе, а бачить якесь далеке і не відоме нікому або без причини кричить» (Іван у дитинстві). Коли Іван підріс, він став гарним парубком: «Тепер Іван був уже легінь, стрункий і міцний, як смерічка, мастив кучері маслом, носив широкий черес і пишну кресаню». Іван дуже відданий у коханні, покохавши один раз (Марічку), він не може її забути протягом усього життя.
«Іван був дев’ятнадцятою дитиною в гуцульській родині Палійчуків. Двадцятою і останньою була Анничка».
« Дивиться перед себе, а бачить якесь далеке і не відоме нікому або без причини кричить. Гачі на йому спадають, а воно стоїть серед хати, заплющило очі, роззявило рота і верещить».
Олесь Гончар "Модри Камень"
Цитатний план
1. "– Мамцю моя! Пан бог видать, кого я виглядаю!"
2. "Було зимно і чужо, коли я постукав у твоє лісове вікно".
3. "– Ми наче знову на батьківщині".
4. "– Радіо! – сплескує мати руками... Від нього нам усе зле. Воно забрало нашого Францішека".
5. "З обачності часто змінювали стоянки. Це нас катувало".
6. "І пильно дивилася в вічі, і я виразно чув, як ти входиш до мого серця".
7. "Далеко внизу, як у підземеллі, гримить, не вгаває фронт".
8. "– Ми ще зустрінемось, Терезо. Ми не можемо не зустрітися!"
9. "Я вернувся. Уже Модри Камень був наш, і шосе наше, і наші гори".
10. "Чорніло згарище, і голий димар підіймався над ним, як сурма великого горя".
11. "Стала моя Террі біла-біла і пильно дивиться сюди, в наш край".
12. "Ти – як жива".
Объяснение:
Саме Україна прийняла на себе перші в СРСР удари німців; найстрашніші і найбільші битви відбувалися на її полях, і вся вона палала у вогні та стражданнях. Ці картини з жалем і болем, а ще більше з жагучою ненавистю до ворогів змальовує автор.
Роки війни Олександр Петрович провів на фронті. Письменник відчував атмосферу війни, народного горя, бачив сльози, сам переживав усе.
І серце Олександра Довженка не могло не відгукнутися на страждання рідного народу. Саме з початком війни вражений митець з болю та розпачу розпочав вести „Щоденник”, головною темою якого є Україна, її трагедія у війні.
Будучи від природи надзвичайно вразливим, Олександр Довженко був особливо уважним до найскладніших і найтрагічніших моментів воєнної дійсності.