здавна люди замислювалися над тим, що таке щастя. дехто мріє про пригоди й подорожі, хтось хоче мати вірних друзів, мрія деяких — бути відомим спортсменом, співаком або стилістом, деякі мріють про красиве вбрання, сучасну техніку, модні розваги. історія павлуся з оповідання о. стороженка "скарб" показує, що неробство й сите життя — це ще не щастя. не може бути щасливою та людина, котра не зігріває своїм теплом інших, безцільно й безглуздо проживає свій вік. хоч і таланило в усьому павлусеві, але його щастя я б, наприклад, не захоті
у батьків павлуся всього обуло доволі, свого сина вони шанували й пестили, виконували все, що той забажає, не давали й порошинці впасти. ось павлусь уже парубок: гладкий, опецькуватий, з білими й ніжними руками, які ніколи не знали роботи. якось уночі павлусь захотів меду. мати побігла по селу шукати, ледве випросила. прибігла, а синок уже й спить. через той мед занедужала мати, й не стало її, а невдовзі помер і батько. а павлусеві все одно добре: за ним стали доглядати наймит і наймичка. щастя, як горох, так і сипалося на парубка. у господарстві лад, прибуток, відкрили навіть шинок із лавкою. павлусь тільки їсть та спить, ліньки й повернутися, не те що на вечорниці йти. якось на зелені свята зібралися парубки йти шукати скарб. вирішили запросити павла, щоб він пішов із ними на щастя. той не "хотів і сказав, що як бог дасть, то й у вікно вкине. ходили хлопці до вечора, нічого не знайшли. аж бачать — лежить здохлий хорт. вирішили жартома вкинути його павлові у вікно. так і зробили. кинули собаку, а з нього як просипляться дукати! парубки хотіли забрати, а наймит не дав. і павлусь сказав, що це йому бог у вікно вкинув, як він і казав. і після цього щастя не залишало павлуся: знайшлася хороша дівчина, одружилися вони, народилися у них гарні діточки.
дивним видається уявлення про щастя селян з казки олекси стороженка з глибокою назвою "скарб": односельці вважали павлуся щасливим і заздрили йому. а чи багато хто із них хотів би бути на його місці? не впевнений. чи можна вважати щасливим того, чиє життя залежить від випадку, а сама людина при цьому нічим не цікавиться, не докладає фізичних та душевних зусиль для свого щастя, пливе течією, як осінній листок? в уяві постає такий собі дурник із народної казки, що лежить на печі й наказує щуці виконувати свої безглузді забаганки. жага до легкого щастя вбиває в нас бажання самовдосконалюватися, розвиватися, робить тупими споживачами. що ж таке щастя, кого можна вважати щасливим? по-моєму, той тільки й щасливий, хто іншим не заздрить, хто робить добрі справи та наполегливо працює над здійсненням своїх мрій.
Цієї уваги до всього доброго, красивого вділила мати й мені. І я теж, як свято, очікую того дня, коли грім розморожує сік у деревах чи коли не зіллям, а хлібом починає пахнути жито. І як досадно буває, що таку любов дехто вважає пережитком чи сентиментами. Я й досі впевнений, що холодність збіднює і світ, і душу навіть дуже розумним людям». (Михайлик про мамину поетичну вдачу) • «Он прочитав один розумник геть усю Біблію і позбувся того, що мав у черепку,— показуючи пальцем на лоба, страхає мене святим письмом». (Ставлення матері до Біблії) • «В її устах і душі «насіння» було святим словом. І хоч не раз вона нарікала на свою мужицьку долю з її вічними супутниками-нестатками й злиднями, проте нічого так не любила, як землю. Мати вірила: земля все знає, що говорить чи думає чоловік, що вона може гніватись і бути доброю, і на самоті тихенько розмовляла з нею, довіряючи свої радощі, болі й просячи, щоб вона родила на долю всякого: і роботящого, і ледачого». • «Коли на городі з’являвся перший пуп’янок огірка чи зацвітав повернутий до сонця соняшник, мати брала мене, малого, за руку і вела подивитися на це диво, і тоді в блакитних очах її назбирувалось стільки радості, наче вона була скарбничим усієї землі. Вона перша в світі навчила мене любити роси, легенький ранковий туман, п’янкий любисток, м’яту, маковий цвіт, осінній гороб і калину, вона першою показала, як плаче от радості дерево, коли надходить весна, і як у розквітлому соняшнику ночує оп’янілий джміль. Від неї першої я почув про калиновий міст, до якого й досі тягнуся думкою і серцем…» • «Що їй думалось тоді, моїй сільській босоногій Ярославні, перед людяністю, скромністю і мудрістю якої я й досі схиляю свою вже посивілу голову. Не знаю, як би склалась моя доля, коли б біля неї не стояла, мов благання, мов зажурена мати. Я й досі чую на своєму чолі, біля свого серця спокій і тепло її позазілюваних, потрісканих рук. Може, тому його й було так багато, що воно трималося не на поверхні, а в глибоких шпаринах материнських рук