Сонет «Гробниця Потоцької» є своєрідною кульмінацією провідного для всіх чотирьох сонетів мотиву неволі дівчат-бранок ханського гарему і водночас підхоплює і розгортає символічний зміст образу фонтана із сонета «Бахчисарай». Краплі джерельної води фонтана — це, за легендою, сльози прекрасної полонянки кримського хана Керім-Гірея — польки Марії Потоцької. Образ багатостраждальної бранки з сонета «Гробниця Потоцької» служить для ліричного героя циклу дзеркальним відображенням власних думок про своє життя на чужині.
Природа одному мати, другому — мачуха.
Заступи природу дверима, то вона тобі вікном ввійде.
На небо не скочиш, а в землю не закопаєшся.
Не можна на небо злізти та через голову штанів скинути.
Нема тієї драбини, щоб до неба дістала.
Рада б мати до дітей небо прихилити та зорями вкрити.
Чисте небо не боїться ні блискавки, ні грому.
Як небесна височина, так морська глибина.
За рідною землею і в небі скучно.
Високі гори мають глибокі доли.
Де високі гори, там глибокі доли.
Нема гори без долини.
З гори не треба пхати — само піде.
Гора з горою не сходиться.
Гора народила мишу.
З гори вскач, а на гору хоч плач.
І за горами люди живуть.
Поле має вуха, а ліс очі.
Поле бачить, а ліс чує.
Дай полю гною - дасть хліба вволю.
Поля, що й курці лапкою нема де ступити.
Там того поля на заячий скік.
Хто полю годить, тому жито родить.
Як листя жовтіє, то поле смутніє.