1. Думки короля про спадок. 2. Вигнання найменшої доньки з палацу. 3. Зустріч зі старенькою бабусею. 4. Праця Марушки. 5. Сіль стала дорожчою за все на світі. 6. Докори совісті короля. 7. Повернення додому. 8. Маленькі гномики. 9. Щасливе життя Марушки.
«Добрий день, лісова красуня Мавка! Ти мене не знаєш, але я тебе знаю дуже добре, настільки добре, що ти навіть і не уявляєш. Я навіть знаю те, що відбудеться з тобою у майбутньому, як закінчиться історія твого кохання та кохання Лукаша, бо я прочитав про тебе драму Лесі Українки під назвою «Лісова пісня». Тому, перш за все, я хочу попередити тебе про небезпеку, яка чекає тебе у майбутньому, про небезпеку кохання казкової лісової істоти та людини. Я б повторив слова з поеми:«Обминай їх, Мавко: Раз тільки ступиш – і пропала воля! Та Мавка не слуха тих слів і весело сміється: Ну, як-таки, щоб воля – та пропала? Се так колись і вітер пропаде!»Читаючи сумну оповідь про твоє кохання я разом с тобою переймався твоїми радощами та твоїм горем. Я досить скоро зрозумів, що природним станом для тебе була воля, така ж солодка, як і кохання, як дихання і життя. Якийсь час ти була безмежно щаслива, бо вперше покохала, а співи сопілки твого коханого розбудили усе навкруги. «На голос веснянки відкликається зозуля, потім соловейко, розцвітає яріше дика рожа, біліє цвіт калини, глод соромливо рожевіє, навіть чорна безлиста тернина появляє ніжні квіти». А вночі на твоїх довгих чорних косах виблискували світлячки, які з’являлися, коли тебе цілував Лукаш.Але зовсім скоро у мене з’являється відчуття чогось недоброго, та й ти не звернула увагу на журливу вербу, яка чомусь роняла великі прозорі сльози. Та ти, Мавко, не зрозуміла цього попередження, яке надавала тобі сама природа, попередження про те, що зовсім скоро літо закінчиться, зів’януть квіти і все навколо знову полине у довгий зимовий сон. Так само, як і літня краса, зникне і твоє кохання. Нажаль, ти не повірила і покинула ліс, відправившись жити серед людей. Ти багато працювала, допомагала будувати хату, мирилася з матір’ю Лукаша, якій неможливо було вгодити. Ти, лісова царівна, переодяглася в латану сорочку, вузьку спідницю з набиванки і полинялий фартух. Та це тебе не засмучувало, бо поряд з тобою був твій коханий, твій рідний Лукаш.Я разом з тобою переживав і тоді, коли ти зрозуміла, що Лукаш перестав тобою цікавитися, перестав грати на твоїй улюбленій сопілці і став усе частіше поглядати на привабливу Килину. Ти, наївна, ще сподівалася, що кохання оживе з новою силою, що воно ще не вмерло, та всі твої сподівання порушив Лукаш, який все ж таки заслав до Килини старостів. Ти страждала,ти хотіла забути своє кохання, але воно навіки оселилося у твоєму серці, у твоїй душі. Ти вражаєш мене тим, що після усіх страждань ще знаходиш сили на те, щоб заспокоювати свого коханого після того, як Лісовик покарав його за зраду і перетворив на вовкулаку. Своїм існуванням ти довела мені, що справжні почуття, як і сама природа, не мають смерті. І завжди треба сподіватися на краще, завжди треба сподіватися на те, що як і у природі, у нашій душі колись все ж таки мине зима, знову прийде весна, розквітнуть, як все навколо, наші почуття і ми з увагою та захопленням знову будемо слухати лісову пісню про царівну Мавку та її велике кохання. За те, що ти до мені зрозуміти, що таке справжні почуття і чого вони варті, я дуже і дуже тобі вдячний.На цьому я з тобою, Мавко, прощаюся і сподіваюся, що моє кохання не буде таким сумним як твоє, але моє життя буде таким же сповненим почуттями і самовідданістю, як і твоє. До побачення, Мавка, а точніше – прощавай!»
Напевне, в Україні не знайдеться жодної людини, яка у своєму житті хоча б раз не перегорнула сторінок «Кобзаря» Тараса Шевченка. Творчість цього поета можна не любити, можна критикувати, можна ставитися до неї із великою любов'ю... У будь-якому випадку байдужим вона не залишає нікого. У чому ж феномен нашого великого митця? Чому і сьогодні, майже через півтора століття після його смерті, твори, написані Великим Кобзарем, хвилюють, навчають, тривожать душі? Син кріпака, сирота змалку, талановитий юнак, що не має змоги розвинути свій талант художника... Про ці факти з життя Тараса Григоровича ми знаємо давно. Повторюємо їх як завчену раз і назавжди інформацію, анітрохи не замислюючись над їх справжньою сутністю: яку ж силу духу слід мати, щоб у таких замовах не зламатися, не збайдужіти душею, не зчерствіти серцем, а все Думати і піклуватися про свій народ? Знаємо і те, що Шевченкові не судилося спокійного життя до останніх днів, до останнього подиху. Знаємо, що більше десяти років провів він на засланні, переносячи щоденну муштру у солдатській казармі, потерпаючи від важких хвороб. Але, як не дивно, не звертаємо уваги на один промовистий факт, що, здається, лежить на поверхні. Маю на увазі зовнішність нашого поета. Ми змалечку звикли до портретів похмурого дідуся у хутряній шапці та з густими вусами. Змалечку знаємо, що то — «дідусь Шевченко». А чи замислювався хтось: а скільки ж років тому дідусеві? Тарас Шевченко помер у 47 років, отже, на тих славнозвісних портретах йому років 44—46 (зараз не настільки важливо встановити точну дату написання того портрета, бо ми говоримо дещо про інше). Так чому ж чоловік у розквіті своїх сил виглядає, як старенький дідусь? Відповідь, безперечно, теж проста: винні все ті ж роки кріпацтва, заслання, солдатчини, винні хвороби. І незважаючи на все це, Шевченко передусім піклувався про свій нещасний гнаний народ, про свою безталанну Україну. Саме завдяки своєму народному характеру твори Великого Кобзаря і сьогодні живуть серед нас. І сьогодні є напрочуд актуальними. Думається, знайдуться люди, які посміхнуться після цих слів. Яка, мовляв, актуальність, якщо минуло 150 років, якщо кріпацтво давно скасовано, якщо Україна вже більше десятиліття є вільною країною?! Але я твердо повторю: твори Тараса Шевченка є актуальними і сьогодні. Згадаймо його славнозвісне: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями, бо москалі — чужі люде, роблять лихо з вами». Не думайте, що поет постає тут «росіяноненависником», адже москаль для нього — не синонім росіянина, а солдат московської армії. І застерігає він тут тих дівчат, які довірливо віддаються першому коханню, ламаючи тим своє життя назавжди. Скажете, що жінка у XIX і XXI столітті має абсолютно різний статус, різні можливості, і наша сучасниця може з гідністю вийти з ситуації, яка поставила б у глухий кут дівчину XIX століття? Не сперечаюся, однак трагедія обманутої жінки і сьогодні викликає співчуття, тому багатьом дівчатам варто прислухатися до застережень поета. А вічна тема материнської любові? Невже хтось байдужно прочитає рядки про неї?
У нашім раї на землі Нікого кращого немає, Як тая мати молодая З своїм дитяточком малим —
читаємо у вірші Т. Шевченка. Скільки стоятиме світ, стільки будуть поети славити красу матері, славити її віддану жертовну любов до дитини. І Марія, наймичка, «слєпая» завжди будуть викликати у людей пошану і співчуття. А тепер звернемося до громадянських мотивів творчості поета.
Нема на світі України, Немає кращого Дніпра, А ви претеся на чужину Шукати кращого добра, Добра святого —
дорікає Шевченко своїм землякам. А наші сучасники також нерідко шукають «кращого добра» по закордонах, розпродаючи при цьому Україну по шматках. І до сьогодні не знають своїх коренів, і логоджуються з тим, що ми — «моголи або слов'яни» — байдуже, аби був прибуток. І тому й досі повторюємо за поетом сповнені болю й гіркоти слова:
Доборолась Україна До самого краю. Гірше ляха свої діти її розпинають.
А поема «Кавказ», на жаль, ще довго не втратить своєї актуальності. Вона була написана у 1845 році, коли царська Росія вела на Кавказі загарбницьку війну. Минуло багато-багато десятиліть — і що ми бачимо?
А поки що течуть ріки, Кривавії ріки!
Війна в Чечні болем відгукується в серцях не лише мільйонів росіян! а і всіх тих, хто співчуває людському горю, людським нещастям. І течуть, течуть криваві ріки в горах Кавказу... Чи переконалися ви в тому, що твори Тараса Шевченка органічно вписуються у сучасне життя? Отож давайте частіше звертатися до «Кобзаря», шукаючи в ньому відповіді на болючі питання сучасності, адже недаремно закликав поет:
Учітесь, читайте І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь...
А що може бути найбільш «своїм», найбільш близьким, як не творчий спадок невмирущого Кобзаря?
2. Вигнання найменшої доньки з палацу.
3. Зустріч зі старенькою бабусею.
4. Праця Марушки.
5. Сіль стала дорожчою за все на світі.
6. Докори совісті короля.
7. Повернення додому.
8. Маленькі гномики.
9. Щасливе життя Марушки.