Протягом столiть люди дуже уважно приглядалися до себе. У них постiйно жила й живе нескiнченна жага знання. «Пiзнай себе»,— так радили фiлософи. I, справдi, в цих але дуже мiстких словах сконцентровано усе те, що повинно провадити людину шляхом життя, усе те, завдяки чому ми зможемо жити краще i спокiйнiше. Заглянути в глибiнь своєї душi — потрiбно, але iнодi страшно. I, мабуть, тi митцi, що намагаються зробити аналiз духовного стану своєї сучасностi, якоюсь мiрою здiйснюють подвиг. До таких митцiв
ми з певнiстю вiдносимо О. Т. Гончара, бо автор зображував у своїх творах усе те, що болiло, що пекло, що вiщувало в майбутньому катастрофу для народу, для майбутнього.
Є книги, якi дають можливiсть отримати насолоду, захопитися цiкавим сюжетом, але згодом про них забуваєш. Однак є твори, якi заставляють нас думати i мiркувати над прочитаним. До таких книг належить роман О. Гончара «Собор». Це твiр правдивий, без прикрас, написаний із гiркотою i любов’ю. Роман учить нас любити свiй народ, його iсторiю, берегти його скарби — мову, звичаї, його культурнi надбання, його собори. А ще цей роман спонукає нас задуматись, а «моя
душа — це храм чи купа цегли?» Хто я? Будiвничий чи руйнiвник? Чи зумiю прожити життя так, щоб залишити слiд в iсторiї мого народу, своєї країни? Невже i в мене пiднялась би рука знищити собор?
Герої «Собору» О. Гончара — це люди, якi розумiють, що йдеться не про облуплену, занедбану споруду, а йдеться про їхню честь, їх духовнi витоки; а з іншого боку, це люди, якi заради своєї кар’єри здатнi переступити через святая святих, зректися навiть себе.
Назва твору — символiчна: це i реальна архiтектурна споруда селища Зачiплянки, i символ моральної чистоти та краси людини. Саме у ставленнi до собору розкриваються душi головних героїв, їх внутрiшня сутнiсть. Жоднi вигадки Володьки Лободи не змогли вiдвернути людей вiд собору, тому що людина прагне чистого, духовного, а собор — саме та фортеця, яка зберiгає красу, правду столiть. Адже людина доти й людина, поки не втратила здатнiсть бачити, крiм потворностей життя, i його красу. Мистецтво — це незнищенний слiд людства, його злети, його верхогiр’я, на яких панує дух перемоги над смертю, дух вічності. Тодi людина велика — коли будує, коли творить.
ответ:Сьогодні я вперше замислився, чому відомий український актор і драматург, корифей українського театру Іван Карпенко-Карий обрав собі такий псевдонім. Я вирішив дізнатися це. І мої здогадки справдилися: Карпенко — бо батька Тобілевича звали Карпо, а Карий — прізвище одного з героїв Шевченкових п'єс — Гната Карого. Кажуть, ця п'єса мала великий успіх як у читача, так і у глядача, а у виставі брав участь Іван Тобілевич, який так любив цей твір, що обрав собі псевдонім Карий.
Як на мене, цей факт є прекрасним підтвердженням таланту та художньої довершеності драматичної творчості Тараса Шевченка. Проте, навіть не знаючи про вподобання Тобілевича, уважний читач зрозуміє і оцінить майстерність письменника, що створив таку драму, як "Назар Стодоля".
"Назар Стодоля" — драма, побудована на антагонізмі козацької старшини і звичайних низових козаків. Сотник Хома Кичатий — людина багата, але це багатство він використовує не на користь собі та оточуючим, а використовує його... не знаю, я сказав би навіть, що це скоріше багатство використовує Хому Кичатого, ніж навпаки... Він має прекрасну доньку Галю, яку, безумовно, любить, проте прагне віддати її заміж за багатого полковника, зневаживши інтереси і почуття дівчини. Він вважає кохання у шлюбі — питанням другорядним, тоді як гроші і соціальний статус для Кичатого важливіші за почуття.
Объяснение: