Объяснение:
Характеристика Славка Беркути
Славко Беркути хотів увійти до збірної і не порушувати присяги. У вісім років він був схожий на дошкільнятко, мав хворі ноги. Він приймав ліки, ходив на ковзанку, хоча часто відчував біль. Це заняття зміцнило його і частково загартувало характер.
Характеристика Юлька
Юлько вдома ніжний із матір’ю, любить гуляти містом із батьком, захоплений його розповідями про старе місто; з однолітками часто буває пихатим, заздрісним, нечесним.
Характеристика Стефка Вуса
Ще один тип характеру — Стефко Вус. За до художніх деталей, фрагментів авторської розповіді, нанизаних одна на одну подій-ситуацій (як, наприклад, випадок із сорокою, розмови з сестрою та колишньою вчителькою) читач дізнається про весь пройдений підлітком шлях. Його поведінка зумовлена середовищем, яке змушує оздоблюватись, «наїжачуватись», щоб таким захищатися від жорстокості світу. Внутрішньо Стефко інший: він може бути ніжним, добрим і лагідним, турботливим братом і справжнім другом. Він живе у своєму світі спогадів про бабусю Олену, світі сільської природи, і йому складно адаптуватися до життя в місті, в одній квартирі з батьком-п’яницею. Проблема недоглянутості сиріт і напівсиріт, дітей із неблагополучних сімей — особливо гостро постає сьогодні.
Характеристика Лілі
Успішна, всебічно розвинена і талановита дівчинка Лілі, яка виявила себе і в кіномистецтві, і у бальних танцях, і у вивченні іноземних мов — ще один яскравий образ дитини у повісті, який, хоч і не так глибоко психологічно вмотивований, але важливий порушеною проблемою лідерства.
Відповідь:Сергій. Здається, що Митька я знав завжди. Ми дружимо дуже давно. Митько – чудовий товариш. А ще у нього, за його власним висловом, „добре варить казанок”. А скільки ідей з’явилося у голові мого друга в таборі. От тільки ідеї ці не завжди дають найкращий результат. Митько. Ото Генка! Ото кадр! Не побоявся йти до табору вночі. А як цікаво придумав, коли назвався Миколою Мусюкіним. Такому хлопцеві місце в нашому наметі. Ми станемо чудовою командою. Митько про Славка. Цей Славко – справжній мамин синочок. До табору поїхав, бо так мама йому, Славусикові, сказала. Спортивної години він не любить, бо тут можна „рученьки і ніженьки переламати”. А акордеон! Ви таке бачили? Щоб з акордеоном до табору припертися. Тюхтій, боягуз!.. І чому саме він потрапив до нашого намету? Славко своїми вчинками доводив, що він не „мамин синочок”. Він не побоявся вийти посеред ночі ловити „злочинця”. На конкурсі пісні, коли Сергій забув підставити йому стілець, грав лежачи). Славко про Сергія. У таборі я познайомився з двома друзями. Якщо порівнювати Сергія з Митьком, то він справжній ангел. Але Сергій завжди слухає Митька, робить те, що той придумає. Після перебування в таборі хлопці змінилися. Вони навчилися дружити, вболівати один за одного. Але найбільше змінився Славко. Він став справжнім героєм зміни.
Пояснення:
1626 рік
Київський митрополит Йосиф Краківський склав акафіст до Святої Варвари. Москва дозволила, але за умови його перекладу російською мовою. Синод наказав Київському митрополитові позбирати з усіх церков України книги старого українського друку, а замість них завести московські видання.
1627 рік
Указом царя Михайла Федоровича Романова, та патріарха Московського Філарета, що був його батьком і співправителем, наказано було книги українського друку зібрати й спалити.
1662 рік
Наказ царя Олексія з подання патріарха Московського спалити в державі геть усі примірники надрукованого в Україні «Учительного Євангелія» К. Ставровецького.
1667 рік
Андрусівська угода. Укладаючи договори з поляками, цар Олексій ставив такі вимоги стосовно українських книг, їх авторів та видавців: «Все те, в которых местностях книги печатаны и их слагатели, також печатники, или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были, и впредь чтобы крепкий заказ был бесчестных воровских (саме таку назву дано українським книжкам) книг никому с наших королевского величества подданых нигде не печатать под страхом смертной казни».
1669 рік
Після Люблінської унії, гоніння на українські книжки, надруковані на території, підвладній Польському королівству.
1672 рік
Указ про заборону тримати в себе вдома на території Польщі відкрито чи таємно українську книгу.
1677 рік
Наказ патріарха Іоакима видерти з українських книжок аркуші «не сходные с книгами московскими».
1689 рік
Заборонено Києво-Печерській Лаврі друкувати книги без патріаршого дозволу:
«... к нам первее неприслав, отнюдь бы вам не дерзати таковых книг новослагаемых печатати...».
Обмеженнями чи забороною книгодрукування Московія намагалася понизити рівень освіти та науки в Україні, знищити національний дух у культурі, побуті, суспільних відносинах.
«Первая цензура в России была заведена специально для изданий малорусской печати», - так було визнано в Указі 1905 р. «Об отмене стеснений малорусскаго печатного слова».
1690 рік
Засудження й анафема Собору РПЦ на «киевския новыя книги» П. Могили, К. Ставровецького, С. Полоцького, Л. Барановича, А. Радзивиловського та інших.
1693 рік
Лист патріарха Московського до Києво-Печерської Лаври про заборону будь-яких книг українською мовою.
1696 рік
Ухвала Польського Сейму про запровадження польської мови в судах і установах Правобережної України.
1709 рік
Цар Петро І примусив скоротити число студентів Києво-Могилянської академії з 2000 до 161, а кращим науково-просвітницьким силам звелів перебратися з Києва до Москви.
Серед них були Інокентій Гізель, Іоанникій Галятовський, Лазар Баранович, Дмитро Ростовський (Туптало), Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та багато інших.
Саме вони відіграли головну роль у розвитку культурного життя тодішньої Московії.
Указ про обов'язковість цензурування до друку українських книжок у Москві. «Українці принесли з собою всю свою велику культуру, її вплив одбився на Москві на всьому житті: будівлі, малюванні, одежі, співах, музиці, звичаях, на праві, літературі і навіть на самій московській мові. Все життя складалося тоді так, що ставало неможливим прожити без українця. Всяких ремісників доставали з України».
(І. Огієнко. «Українська культура»)
1713 рік
Московія наказом Петра І привласнює собі нашу назву Русь (грецька назва Руси звучить як «Росія»). У такий б завжди ворожі до Руси-України московити, основу яких складали угро-фінські та тюркські племена, підміною понять, тобто шахрайством, привласнюють собі нашу тисячолітню історичну та духовну спадщину.
1720 рік
Наказ царя Петра І: «В Киево-Печерской и Черниговской типографиях вновь книг никаких не печатать... старые книги справливать прежде печати, дабы... особливого наречия в оных не было».
20 грудня 1720 року
Петро І видав указ київському губернському князю Голіцину, щоб: «...во всех монастырях, остающихся в Российском государстве, осмотреть и забрать древние жалованные грамоты и другие куртиозные письма оригинальные, а также книги исторические, рукописные и печатные».
1721 рік
Наказ про цензурування українських книжок.