Розглянемо питання про роль краси в житті людини. Може бути, краса - якась абсолютна величина, яка гарантує успіх у спілкуванні? Не закладена вона самою природою?
Здавалося б, для цього висновку є підстави. У ж е в два р о д а дев'ять місяців, тобто в тому віці, коли досвід спілкування з однолітками у дітей мінімальний, а багато хто взагалі сидять вдома в суспільстві старших, - вже в цьому віці малюки воліють зовні красивого ровесника.
Групу дітей посадили перед тахістоскопом - спеціальним приладом з екраном, на якому виникали в певній послідовності фотозображення дітей того ж віку, що й випробувані. Одні особи були симпатичні, інші - ні.
Дітям показали, як, натиснувши на кнопку, розташовану на приладі поряд з екраном, можна повторно викликати зображення тієї чи іншої особи. Натискати кнопку можна було скільки завгодно разів.
Роль краси в житті людини. Значно частіше м а л и ш и х о т е л і знову побачити на екрані зображення симпатичного дитини.
Що це значить? Те, що в яслах, в дитячому садку малюк захоче грати і ділитися іграшками з тим однолітком, який красивіше, а до н е к р а с і в о м у не підійде. І деякі діти зовсім незаслужено виявляються «аутсайдерами», а інші так само незаслужено, не докладаючи жодних зусиль, отримають те, до чого багато хто з нас прагнуть довго і наполегливо, - стануть лідерами, опиняться в центрі уваги колективу. В е л цікаве життя буде концентруватися навколо них, а некрасиві виявляться на периферії спілкування і будуть страждати.
Так вже в дитячому саду відбудеться певна диференціація на красивих і некрасивих, яка в подальшому, в школі, лише підсилить дискримінацію некрасивих, змусить їх шукати різноманітн привернути до себе увагу, в той час як деяким щасливчикам для цього нічого робити не доведеться.
Навесні Фрідріх скопав грядку й посадив нагідки. Як тільки він пішов, ми, діти, розорили все те, ще й хрестик із прутків поставили. Місто давно не сердилося на німців, удови навіть жаліли, приколи дещо з одягу, їжу.
Фрідріх часто показував фотокартку двох чепурних дівчаток у білих сукенках і білих черевичках, але ми все одно його дратували, кидали в нього грудки землі. Під осінь Фрідріх страшно кашляв. Охоронець пригощав його цигаркою і дозволяв лежати під стіною. Німець робив понад вікнами другого поверху прикраси із цегли — сонця і квіти, самотні жінки подовгу стояли і роздивлялися їх.
Одного разу Фрідріха знайшли повішеним біля стіни барака, його поховали за містом, не насипавши навіть горба.
Восени ми перейшли в новий дім. Якось посеред грудня я сиділа а вікні й побачила велику жовтогарячу квітку, що розцвіла на клумбі, незважаючи на перший сніжок. Я кинулась туди, простягла руку відсмикнула — поряд стояв зв’язаний нами хрест.
Минуло півстоліття. За цей час у будинку не тріснула жодна стіна, не струхла підлога. Якось син прибивав поличку до стіни. Дриль шурхнув у якийсь отвір. Там лежала рукавиця, а в ній — фотокартка двох дівчаток у білих сукенках. Дівчатка дивилися на нас і ніби запитували: "Ви не знаєте, де наш тато?"Війна — жорстока річ. Від неї постраждали мільйони людей. Причому не лише ті, що захищалися, а й ті, що нападали. Ми не можемо знати, чи усвідомив Фрідріх свою провину перед нашим народом, але напевне, що спокутував. Діти ненавиділи полонених німців за те зло, що принесли вони на нашу землю. Дорослі, жінки були більш милосердними, можливо, розуміючи, що багато вояків потрапили на фронт і не зі своєї волі. У кожному разі, двоє дівчаток — дочок Фрідріха — ні в чому не винні. Та деталь, що будинок простояв пів-віку без ремонту, був теплий і затишний, говорить: для людини більш природними є мирна праця, будування, аніж війна й руйнування.