Гетьте, думи, ви, хмари осінні!
То ж тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?
Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть думи сумні!
Я на вбогім сумнім перелозі
Буду сіять барвисті квітки,
Буду сіять квітки на морозі,
Буду лить на них сльози гіркі.
І від сліз тих гарячих розтане
Та кора льодовая, міцна,
Може, квіти зійдуть – і настане
Ще й для мене весела весна.
Я на гору круту крем'яную
Буду камінь важкий підіймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.
Я співатиму пісню дзвінкую,
Розганятиму розпач тяжкий, –
Може, сам на ту гору крутую
Підійметься мій камінь важкий.
В довгу, темную нічку невидну
Не стулю ні на хвильку очей,
Все шукатиму зірку провідну,
Ясну владарку темних ночей.
Я не дам свому серденьку спати,
Хоч кругом буде тьма та нудьга,
Хоч я буду сама почувати,
Що на груди вже смерть наляга.
Буде погляд мій вельми палати,
Може, згинуть всі хмари сумні,
Може, зірка, як буде сіяти,
Ясний промінь пошле і мені.
Смерть наляже на груди важенько,
Світ застеле суворая мла,
Але дужче заб'ється серденько,
Може, лютую смерть подола.
Так! я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть думи сумні!
Твір на тему: «Художнє осмислення загальнолюдських цінностей у творчості Ліни Костенко»
Коли я думаю, чую, читаю про Ліну Костенко чи про її творчість, то перед очима чомусь завжди з’являється постать захисниці Марії Оранти із Софії Київської. Така-от асоціація...
Ліна Костенко ввійшла в українську поезію в шістдесяті роки. Але навіть на фоні літератури того часу, що відзначалась ліризмом, гуманізмом, волелюбністю, її поетична муза особливо вирізнялася. Вона м’яка й сувора, глибоко жіноча і на диво мужня, красиво сентиментальна, але аж ніяк не плаксива і не безнадійна. Така, як про неї сказала сама поетеса у вірші «Доля». За неї «треба платити життям», отримуючи в нагороду солодку муку влучно знайденого слова:
Великі поети не вміють писати віршів.
Клював їх орел в печінку і сумнів сни випасав.
Графоманові краще.
Графоман вирішив написати — і написав.
Списані рядками аркуші паперу для справжнього поета — це «смертельні плацдарми самотньої битви з державами, з часом, з самим собою». Творчість Ліни Костенко підпадає під таку характеристику. Вона роздумує над добром і злом, переосмислює значення навколишнього світу і свого місця в ньому. Але дивна річ: силуети цієї талановитої поетеси, що їх нам являють її вірші,є надзвичайно різними,
Олюднення природи, наш зв’язок з нею є однією з найбільших цінностей в житті людини. У поезіях Ліни Костенко все починає рухатися, радіти і журитися, клопотатись і меланхолійно роздумувати: «Цей ліс живий. У нього добрі очі...», «...Старезні пні... літопис тиші пишуть у траві...». «Колише хмара втомлені громи...», «Сплять діамантові жуки...». «Блакитні вії хата підніма...», «Світить сонце оком загадковим...», «Вікна сплять, засклив мороз їм сльози».
Подібним світочуггєвим настроєм дихають чудові твори поетеси, написані на згадку про дитинство. До нього веде «стежка, по якій вже тільки сніг іде» («Дзвенять у відрах крижані кружальця..». «Стоїть у ружах золота колиска.. «, «На конвертики хат літо клеїть віконця, як марки...»).
Гармонія природи, оспівана поетесою, співзвучна гармонія людських взаємин, якої вона прагнула і до якої кликало її перо. Ціла галерея портретів, змальованих нею, являє нам красу жіночої душі, по-справжньому глибокої та шляхетної. «Пелюстки старовинного романсу» та «Апологія лицарства» розгортають перед нашим зором трагедію жінки, яка в буденних хлопотах забуває про свою чарівну жіночність. Вона в’яне під гнітом суєти й несвободи, поки не з’явиться той, хто помітить і возвеличить у ній жінку:
О, заспівайте дивчині романс!
Жінки втомились бути не прекрасними.
Дещо інший, пом’якшений грою світла и тиші, силует ліричної героїні постає перед нами в інтимній ліриці Ліни Костенко: «Очима ти сказав мені: люблю...», «Хуртовини», «В дні, прожиті печально і просто». «Двори стоять у хуртовині айстр...» та інші. Глибоко жіночі за звучанням, ці вірші вражають делікатністю,
з якою автор розкриває внутрішній стан ліричної героїні, шляхетною стриманістю, яка облагороджує, але не ховає від уважного ока бурхливу внутрішню боротьбу: «Я вас люблю. О, як я вас люблю! ...Але про це не треба говорити».
Поезія Ліни Костенко глибоко філософська. Її житгєві орієнтири проступають у віршах «Шукайте цензора в собі», «О, не взискуй гіркого меду слави». «Між іншим». «Ще вчора була я висока...» Лірична героїня цих та інших поезій чужа всьому суєтному, відкрита людям, чесна з собою та з іншими. У них розкривається внутрішня цілісність поетеси, яка хоче бути такою ж гармонійною в стосунках з людьми, як і у стосунках з природою. Загальнолюдскі цінності — це лише усвідомлена внутрішня гармонія, у якій хоче жити людина.
Органною величчю сповнені ті твори Ліни Костенко, у яких звучать християнські мотиви («Шлях на Голгофу». «Перш ніж півень заспіває»). Поетеса індивіалізує, наближає до нас у часі і просторі героїв біблійної легенди. І ті мірки, за ЯКИМИ ВІЧНІСТЬ розсудила їх, читач має змогу прикласти до себе, до свого життя. Любов, ненависть, віра, зрада, самопожертва — поняття вічні, на всі часи актуальні. І тому так проникливо говорить мовою цих понять поезія Ліни Костенко, поезія добра, поезія сильного духу, любові й свободи.
У своїх м’яких, здавалося б, суто жіночих поезіях Ліна Костенко відбила ту боротьбу за людське в людині, яку кожен веде сам з собою. Ці мотиви можна простежити в усіх її віршах, саме цій темі присвячена її Муза. Від глибокого відчуття природи до розуміння соціальних настанов — усі ці теми в її творчості сповнені гуманізму та душевної величі людини.
«Доки будемо жити в громадськім порядку — доти ніяка ворожа сила не переможе нас». Ці слова сказав головний герой повісті Івана Франка «Захар Беркут». Він давно переконався, що людина сама, без громади, слабка і безпорадна. Нічого людина сама не вдіє. Тому ці слова звучать заповітом нащадкам.
Читаючи твір І. Франка, кожний захоплюється тухольцями, їх непереможним духом, вірністю, патріотизмом. Проблема патріотизму була, є і завжди буде актуальною. І захист Вітчизни — це священний обов'язок кожного громадянина.
В образі Захара втілені мудрість, мрії і прагнення цілого народу. Думаю, цією повістю І. Франко хотів сказати, що загарбник, який би численний він не був, буде знищений. Автор закликає свій народ до єдності й утверджує думку: народ непереможний доти, доки він згуртований. Ця повість учить любити свій народ, свою країну, яка зазнала стільки незгод у минулому, вірно їй служити, цінувати єдність і згуртованість.
Я вважаю що, автор вчить нас бути гідними нащадками славного патріота і волелюбця Захара Беркута.