В короткому оповіданні "Білий кінь Шептало" Володимир Дрозд зумів порушити глибокі соціальні проблеми, які хвилюють кожну особистість, схильну до самоусвідомлення і самовираження.
Алегоричний образ білого коня стає символом індивідуума, що відрізняється від оточення, виділяється з натовпу. І читач розуміє, що насправді думки, що спадають на думку Шепталові, то роздуми людини — неординарної, особливої... Таку людину часто називають "білою вороною". І, на наш погляд, білий колір коня є своєрідним натяком на цей вислів.
Шептало знає про свою неординарність, він пам'ятає матір, яка працювала в цирку, він пригадує розповіді про своїх предків — норовистих білих коней. Але незважаючи на це знання, білий кінь часом хоче злитися з табуном, аби уникнути гострого Степанового погляду, не впасти в око, уникнути вибору. Одначе це прагнення викликане не бажанням стати частиною колективного цілого. Зовсім навпаки. Шептала гнітить принизлива робота колгоспних коней, йому огидне відчуття пітних тіл табуна, який женуть на водопій навіть не до річки, а до колодязного корита (і цим автор теж підкреслює обмеженість світу, що визначає Шепталове життя). Володимир Дрозд ніби запитує свого персонажа, чи зможе він усе життя отак ходити позаду конюха, щоб не бігти серед спітнілих кінських тіл, останнім пити з корита скаламучену воду, щоб уникнути штовханини натовпу. І читач незабаром отримує відповідь: білий кінь показує свій норов і втікає в луки. Тут він відчуває себе вільним, як давні його предки — дикі коні. Шептало пасеться, лежить на траві, купається в річці. Змивши з себе сірий бруд, він стає білосніжним і, вражений, стоїть над водою. Власне відображення у воді стає ніби поясненням того, чому конюх дозволив собі ударити білого коня: забруднившись, Шептало став сірим (тобто пересічним, таким, як усі). Усвідомлення своєї неповторності дозволяє Шепталові пробачити Степана і навіть сумувати за ним. Повертаючись до колгоспної конюшні, білий кінь викачується в багні, щоб на ранок знову стати сірим, але глибоко в свідомості Шептала пульсує думка, що він особливий, і нікому його не зломити, доки в ньому живе таке самовизначення, але серед натовпу краще все ж таки залишати сірим, щоб не мозолити зайвий раз око.
Объяснение:
На мій погляд, головною темою повісті “Климко” стало саме милосердя. Спочатку Г. Тютюнник розповідає про випадкову зустріч Климка і його друга Зульфата зі своєю улюбленою вчителькою,
яка опинилася майже у безвихідному становищі разом з маленькою донькою. Після цієї зустрічі у хлопців виникла благородна ідея до цій жінці: усі турботи про Наталію Михайлівну з Олею вини беруть на свої слабкі плечі, проте стають для них опорою. В першу чергу переймаючись саме їх життям, юний герой повісті вирушає у дорогу.
Подорожуючи, Климко стає свідком різноманітних подій і пригод. Ризикуючи життям, разом з шевцем під час облоги хлопчик рятує від Німеччини незнайому дівчину. Завдяки цьому вчинку ми розуміємо, що справжні люди, незалежно від віку, залишаються людьми у будь-якій ситуації і здатні виявляти милосердя та співчуття до інших.
Потім, хворий на лихоманку, Климко опиняється у тітки Марини, яка його виходжувала та хотіла залишити хлопця у себе, навіть всиновити його. Хлопчик не погодився, хоча йому і подобалося у доброї жінки, бо відчував велику відповідальність за життя найдорожчих для нього людей. На мій погляд, цей епізод дуже виразно показує самовідданість і доброту наших співвітчизників – і дорослої жінки, яка переймається долею Климка, і маленького хлопчика, який понад усе турбується про близьких людей.
Але найважливішим є завершальний, трагічний епізод повісті – повернення Климка на станцію с торбиною солі, до радянському полоненому і загибель хлопчика. Климко повертався до рідної станції сповнений радості, адже у нього була сіль і він пережив усі небезпеки та випробування воєнних шляхів. Та вже майже біля рідного дому хлопчика підстерегла підступна смерть, як підстерігала вона на шляхах війни багатьох його ровесників. Навіть в останні хвилини життя Климко залишається людиною, яка піклується не про себе, а про інших, бо в ту саму мить, коли його скошує черга з німецького автомата, він показує радянському полоненому, куди тому тікати: “Він втупився пальцями в курточку на грудях, тихо ахнув і впав. А з пробитого мішка тоненькою цівкою потекла на дорогу сіль…”.
Перед очима ще довго залишається торбинка з сіллю, а серце наповнюється безмежною тугою і любов’ю до хлопчика з такою відчайдушною, милосердною і безкорисливою душею, яка жила для добра. Климко – це уособлений образ усіх дітей війни, які іноді виявляли таку сміливість і милосердя, що й дорослим було не під силу.
Самопожертвування, порядність, чуйність, любов і доброта – у наш час явища дуже рідкі. Дехто виправдовує це суспільними та економічними чинниками. Але ж за часів війни умови життя були набагато гірші, бо людина могла разом втратити все – і будинок, і рідних, і власне життя. Та попри все більшість наших співвітчизників залишалися гідними та чуйними до чужого нещастя людьми.
Прикладом цього може бути і герой повісті Г. Тютюнника “Климко”.
Сьогодні мало кому під силу пронести на собі той хрест, який узяв на себе і з гідністю проніс маленький хлопчик. Піти на самопожертву заради інших людей, навіть не замислюючись – героїчний вчинок, на який здатний далеко не кожний, а ось залишатися порядним, виявляти чуйність, здійснювати добро – це те, що може зробити кожен з нас і те, до чого кожен з нас повинний прагнути.