ответ: У своєму оповіданні «Скарб» Олекса Стороженко описує звичайного везунчика по імені Павлусь. Хлопчик виріс в досить багатій родині, ніколи нічого не потребував і повністю розслабився через відсутність будь-яких проблем. Це сталося через його батьків, які виконували всі його забаганки, робили все, щоб йому було добре і комфортно. У певний момент батьки почали турбуватися, чи впорається він зі своїм самостійним життям після їх смерті. Незабаром так і сталося – мама через примхи сина побігла шукати мед, в дорозі захворіла і померла. Пізніше помер і батько. Але хлопцеві продовжувало везти – він успадкував кошти, за ним наглядали, тому він міг проводити свій час, як і раніше – лежачи і нічого не роблячи.
Павло був настільки ледачий, що навіть відмовився піти разом з іншими хлопцями шукати скарб. Хлопці пішли самі, але нічого, крім дохлого хорту, не знайшли. Вони вирішили пожартувати над Павлом і вкинули йому хорта в будинок через вікна. Як виявилося, саме в тушці хорта були дукати, які Павло повністю забрав собі, сказавши хлопцям, що це Бог йому послав. Так він і продовжував жити, ні про що не турбувався і відчував себе досить комфортно. Пізніше він одружився, у нього народилися діти. Але чи можна називати таку байдужу до життя людину щасливою? Чи можна полюбити такулюдини, як Павло?
Объяснение: умається, що щасливою людину робить не матеріальний достаток і не здатність проживати життя в постійному комфорті і без проблем, а дещо інші речі. Інтерес до життя породжується людською небайдужістю до нього. Якщо людина не є байдужою, вона буде прагнути займатися якоюсь справою, на своєму шляху стикатися з проблемами, вирішувати їх і відчувати від того свою здатність щось робити і бути від того щасливим. Таку людини дійсно є за що полюбити, оскільки у неї горять очі, є мета і прагнення добитися цієї мети. Всього цього Павло був повністю позбавлений. Звичайно, йому везло так, як, напевно, нікому іншому, але все це не мало сенсу, адже людське життя дано для звершень, подвигів і руху, а не для постійного лежання та відсутності діяльності.
Мораль оповідання Олекси Стороженка в тому, що байдужість людини робить її нецікавою, порожньою і безглуздою, незалежно від того, який у неї достаток. Така людина лише зі сторони здається щасливою, насправді вона нещасна, її немає за що полюбити. Ні в якому разі не потрібно прагнути бути таким, як Павло, в цьому немає нічого хорошого, і це не призводить до щастя.
«МЕНІ ОДНАКОВО, ЧИ БУДУ…» АНАЛІЗ Аналіз вірша «Мені однаково, чи буду…» — тема, ідея, віршовий розмір, жанр, художні засоби та інші питання розкриті в цій статті. «Мені однаково» — вірш Тараса Шевченка, написаний 17-19 травня 1847 у Санкт-Петербурзі і входить до циклу «В казематі». «Мені однаково, чи буду…» аналіз Рік написання: 1847 Літературний рід: Лірика. Жанр «Мені однаково»: Ліричний вірш (медитація). Вид лірики: Громадянська (медитативна). Провідний мотив: Патріотичні почуття відповідальності за батьківщину. Віршовий розмір «Мені однаково» — ямб. Тема «Мені однаково»: відтворення почуття громадянської мужності, духовної стійкості і незламності, відданості Батьківщині й народові, роздум поета над важкою долею власного рідного краю. Ідея «Мені однаково»: віра письменника у неминучість повалення царського гніту, відродження України. Основна думка: Т. Шевченко не байдужий до страждань українців, до їх майбутнього; осмислення своєї недолі як частки страждань уярмленого народу. Художні засоби «Мені однаково, чи буду…» Епітети — люди злії, лукавії, славній Україні, окраденую (Україну), метафора — злії люди Україну присплять, оксиморон — Малого сліду не покину // На нашій славній Україні, На нашій — не своїй землі Композиція «Мені однаково, чи буду…» Вірш можна поділити на дві частини: 18 рядків — перша частина, 5 рядків — друга. Побудований твір на протиставленні, функцією зв’язку й протиставлення між частинами наділений сполучник та. «Мені однаково, чи буду…» ідейно-художній аналіз Сумна доля чекає ліричного героя. Він скоріш за все засуджений на висилання до Сибіру. Але особисті страждання страждання не лякають його. Митцеві не страшно й бути забутим людьми. Трагічне його невільницьке і сирітське минуле привчили його до страждань і забуття. Сумна доля чекає в’язня: все, що задумав написати, згине разом із ним. Герой уважає, що зроблено дуже мало для славної України; щоб залишитися у пам’яті народній, слід зробити більше. Не будуть нащадки згадувати у молитвах, але й це не головне. А головне, що трагічна доля чекає Україну. Її грабують безжальні пани, вони душать її волю, її намагання стати щасливою. Як справжній патріот саме через це найбільш карається поет. У творі ми бачимо, як невідступно мучила Шевченка думка про загрозу відродженню України, якщо російські самодержці присплять національну свідомість українців і викоринять з їхньої свідомості бодай натяки на можливість існування самостійної української держави: Як Україну злії люди Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять. Ось що для Шевченка є головним, а не любов і слава серед співвітчизників! Він без болю зізнається: Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині — Однаковісінько мені. Але дуже важко повірити у його байдужість щодо причетності до рідної України: «Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні». Для поета рідна земля була святою, він так щиро її любив! Але його життєвий шлях несе на собі відбиток довгого перебування у кріпацькій неволі: «На нашій — не своїй землі». Та перед цими рядками є й інші: «На нашій славній Україні». З одного боку, Україна славна і наша, а з іншого — все таки, «не своя», бо невільна, сама собі не належить. Саме в цьому парадоксі й міститься геніальна тема твору: вражаюче глибоке відображення трагізму людини, яка так багато зробила для своєї Батьківщини, але наразі відчула, що через певні обставини від її праці може не залишитися й «малого сліду». Умисне лукавить поет і тоді, коли пише, що «малого сліду не полише на Україні і що його «не пом’яне батько з сином». Ці запевнення поета про власну байдужість до того, чи буде він жити в Україні, чи ні, чи згадуватимуть його на рідній землі, чи не згадуватимуть,— все це для того, щоб наголосити: Шевченкові, звісно, не однаково. Вісімнадцять рядків вірша напружено готують нас до важливості останніх п’яти рядків: Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую збудять… Ох, не однаково мені. У цих рядках Кобзар надзвичайно точно передбачив головну проблему української нації, що, мов меч, висить над нею вже кілька століть і стала чи не найзлободеннішою проблемою сьогоднішнього дня: окраденість у час її оновлення та відродження. Тому з повним правом можна вважати поезію «Мені однаково, чи буду…» зверненням-попередженням сучасному поколінню українців.
ответ: У своєму оповіданні «Скарб» Олекса Стороженко описує звичайного везунчика по імені Павлусь. Хлопчик виріс в досить багатій родині, ніколи нічого не потребував і повністю розслабився через відсутність будь-яких проблем. Це сталося через його батьків, які виконували всі його забаганки, робили все, щоб йому було добре і комфортно. У певний момент батьки почали турбуватися, чи впорається він зі своїм самостійним життям після їх смерті. Незабаром так і сталося – мама через примхи сина побігла шукати мед, в дорозі захворіла і померла. Пізніше помер і батько. Але хлопцеві продовжувало везти – він успадкував кошти, за ним наглядали, тому він міг проводити свій час, як і раніше – лежачи і нічого не роблячи.
Павло був настільки ледачий, що навіть відмовився піти разом з іншими хлопцями шукати скарб. Хлопці пішли самі, але нічого, крім дохлого хорту, не знайшли. Вони вирішили пожартувати над Павлом і вкинули йому хорта в будинок через вікна. Як виявилося, саме в тушці хорта були дукати, які Павло повністю забрав собі, сказавши хлопцям, що це Бог йому послав. Так він і продовжував жити, ні про що не турбувався і відчував себе досить комфортно. Пізніше він одружився, у нього народилися діти. Але чи можна називати таку байдужу до життя людину щасливою? Чи можна полюбити такулюдини, як Павло?
Объяснение: умається, що щасливою людину робить не матеріальний достаток і не здатність проживати життя в постійному комфорті і без проблем, а дещо інші речі. Інтерес до життя породжується людською небайдужістю до нього. Якщо людина не є байдужою, вона буде прагнути займатися якоюсь справою, на своєму шляху стикатися з проблемами, вирішувати їх і відчувати від того свою здатність щось робити і бути від того щасливим. Таку людини дійсно є за що полюбити, оскільки у неї горять очі, є мета і прагнення добитися цієї мети. Всього цього Павло був повністю позбавлений. Звичайно, йому везло так, як, напевно, нікому іншому, але все це не мало сенсу, адже людське життя дано для звершень, подвигів і руху, а не для постійного лежання та відсутності діяльності.
Мораль оповідання Олекси Стороженка в тому, що байдужість людини робить її нецікавою, порожньою і безглуздою, незалежно від того, який у неї достаток. Така людина лише зі сторони здається щасливою, насправді вона нещасна, її немає за що полюбити. Ні в якому разі не потрібно прагнути бути таким, як Павло, в цьому немає нічого хорошого, і це не призводить до щастя.