Краса у житті людини... Про неї мріють, її чекають, нею захоплюються. Про красу думав і писав у своєму щоденнику знаменитий М. Реріх, людина надзвичайно високої культури, гуманіст, мислитель, художник. У самий розпал другої світової війни, 31 березня 1942 р., коли на карту була поставлена доля людства і здавалось, що духовні цінності втратили всякий смисл, він написав:
«...Людина прагне її, знаходить і приймає красу без усяких умов, а так тому тільки, що вона краса, і з благоговінням схиляється перед нею, не питаючи, чим вона корисна і що можна на неї купити? І, можливо, у цьому й полягає найбільша таємниця художньої творчості, що образ краси, створений нею, стає одразу кумиром, без усяких умов. А чому він стає кумиром? Тому що потреба краси розвивається найбільше тоді, коли людина в розладі з дійсністю, у негармонії, у боротьбі, тобто, коли найбільше живе, тому що людина найбільше живе саме в той час, коли чого-небудь шукає і досягає: тоді в ній і проявляється найбільш природне бажання всього гармонійного, спокою, а в красі є і гармонія, і спокій.
Чи можна зараз говорити про красу, про прекрасне? І можна, і потрібно. Через усі бурі людство пристане до цього берега. У грозі і блискавці воно навчиться шанувати прекрасне. Без краси не будуть збудовані нові фортеці і твердині».
Із словами Реріха перегукуються слова діячів української , культури. І, можливо, саме сьогодні, у наш тяжкий час, коли зовсім поруч під кулями і снарядами гинуть діти та жінки, а думки людей зайняті не вічними істинами, а пошуком шматка хліба, варто прислухатися до закликів берегти, плекати красу, культ якої є однією з найхарактерніших рис, притаманних нашій національній культурі.
«Що ж говорити про місце краси в нашій духовності, в нашій творчості, в нашім побуті? Це річ настільки очевидна, що не вимагає обговорення. Чи візьмемо наші вишивки, чи наші писанки, чи наш народний стрій, чи пісню, чи хату, чи — донедавна ще мережані ярма для волів, а ще й досі цяцьковані у гуцулів речі і приладдя — все це просякнене характеристичним панестетизмом, якого родовід не підлягає сумніву і з огляду на його многовікову закоріненість, і з огляду на його форми, і з огляду на разючі, часом, аналогії.
У якого іншого з сучасних нам народів вживається, наприклад, слово «гарний» не в значенні лише «красний» (красивий — прим, авт.), а в значенні внутрішньої якости, добрости, вартости («гарна людина», «гарний врожай», «гарна пшениця»)? І коли пригадаємо собі античногрецьке, властиво, неперекладальне, поняття «калоскагатос», що одночасно означало комплекс «красного й доброго», знову ж напотикаємо праджерело тієї властивосте… наша етика таки зовсім по старогрецькому є органічно злита з нашою естетикою. «Негарний вчинок» або «негарне поступовання» — вирази, які свідчать, що естетика і тут є ніби критерієм етики».
(Є. Маланюк. «Нариси з історії нашої культури»)
«Україна здавна славиться народним мистецтвом. Дівоче вбрання і козацька люлька, топірець гуцула і спинка саней, бабусина скриня і мисник на стіні, вишитий рушник і звичайний віконний наличник — будь-яка ужиткова річ під рукою невідомого художника чи художниці ставала витвором мистецтва. І водночас творилася пісня, з'являвся народний живопис, бриніла бандура, ця українська арфа... Людина оточувала себе красою, знала в ній смак, художньо оздоблювала життя, заполонена одвічним бажанням творити».
Еся Українка — геніальна донька українського народу, талановита поетеса, творами якої ми захоплюємося до сьогодні. Читаючи її твори, захоплюєшся мовою, образами, проблемами і їх авторським вирішенням, поетичністю. Мені подобаються всі твори Лесі Українки — вірші, поеми, драматичні поеми, елегії, пісні.
Серед творів поетеси, які справили на мене найбільше враження, є поезія «До мого фортепіано». Вірш, який сповнений болю і туги до музичного інструменту, за який, через важку хворобу, поетеса не зможе більше сісти і грати.
Я пам'ятаю, як моя вчителька під етюд Шопена прочитала нам вперше цю поезію. Я була вражена співзвучністю вірша, голосу вчительки і музики.Поезія «До мого фортепіано» має автобіографічний характер: в ній оспівано почуття поетеси, яка з п'яти років грала на фортепіано і пробувала писати власну музику. Тоненька, ніжна і вразлива дівчинка навіки прощалася з мрією бути піаністкою, композитором — і в цьому біль і туга авторки:
Мій давній друже! мушу я з тобоюРозстатися надовго... Жаль мені!З тобою звикла я ділитися журбою,Вповідувать думки веселі і сумні...Коли я смуток свій на струни клала,З'являлась ціла зграя красних мрій,
Веселкою моя надія грала,Далеко линув думок легкий рій.Розстаємось надовго ми з тобою!Зостанешся ти в самоті німій,А я не матиму де дітися з журбою...Прощай же, давній, любий друже мій!
Література — особлива сфера людської творчості, не ізольована від життя, а тому реальні люди і реальні події знаходять у літературі своє відображення. Для мене вірші Лесі Українки — це прекрасна школа життя, школа виховання духовності, мужності, любові до рідного краю, виховання впевненості в собі, щирості, порядності.
З особливою цікавістю я читала інтимну лірику поетеси. Інтимна лірика поетеси своєрідна, ніким не повторена у мотивах, ніколи не друкована за життя поетеси. Вірш у прозі «Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами...» звертає увагу вже своєю назвою: загадковою, чарівною, не схожою на назву вірша. А коли прочитаєш, то і змістом. Це лист-відповідь Сергієві Мержинському — це історія взаємної приязні, товариської підтримки, вірної дружби, душевного єднання і кохання без відповіді, нездійсненних мрій, вічної розлуки, гіркої самотності. Це було щось сильніше й вище за щасливу земну любов. Тому й пахли листи від любого друга зів'ялими трояндами. Лірична героїня просить: «Візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу вдалині. А на місці, де ми були в житті, нехай троянди в'януть, в'януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже...»
Читайте поезію Лесі Українки і відкривайте для себе світ її думок, її бачення світу. У одному із своїх віршів поетеса висловила надію, що ми, нащадки, читатимемо і будемо знаходити відповіді на життєві питання у її творах: «Довго щирими сими словами до людей промовлятиму я...»
А где фото
Объяснение:
а где фото я немагу без фото