Владимир Дрозд двадцатитрехлетним юношей выдал первую книгу новелл и рассказов ("Люблю синие зори", 1962) и сразу был принят в Союза писателей. Начав литературную работу как новеллист и продолжая изредка печатать новеллы, Дрозд постепенно утверждается как автор повести и романа.
Биография писателя - "сын колхозника из глухого полесского села" сразу после школы стал журналистом в районной газете, окончил университет, дорос до известного столичного писателя - вошла в его произведения как продуктивный литературный прием, устойчивый архетип его творчества.
Несколько особняком стоят в творчестве писателя романы-биографии "Ритмы жизни" (1974), "Дорога к матери" (1979) - о семье академика Богомольца, "Добрая весть" (1987) - о Ювеналия Мельникова, "малоросса" из Черниговской губернии, "росийськопидданого", одного из первых марксистов в Украине Все написано неиндивидуализированного словом учебника по истории с обязательными для литературного произведения "художественными картинками". Но это, можно сказать, случайные - тематически и жанрово - для прозаика романы вовсе не случайны в психологическом, мировоззренческом плане: в целом все его произведения можно разделить на две группы - такие, которые мог бы написать "кто-то другой", и такие, что их мог написать только В. Дрозд. С одной стороны - что-то бодренько и оптимистичное о колхозном селе (повести "Так было, так будет", "Новоселье", 1987), о неустанный справедливость советской юриспруденции ("Инна Сиверская, судья", 1983), о тех же героев-революционеров . С другой - произведения, которые мог написать только В. Дрозд и не имели "зеленой улицы": повесть "Оборотень", на всякий случай переназвана в издательстве на "Одинокого волка", шла к читателю двенадцать лет, "Ирий" - шесть; опубликован лишь в журнальном варианте роман "Катастрофа" (Витчизна. 1968. № 10) - более двадцати и т.д..
По глубине волнующе-достоверного самоанализа персонажа-писателя из романа "Спектакль" Ярослава Петруни, раздвоенного на "чиновника от литературы" и действительно талантливого литератора, который за неимением характера, чувство долга перед людьми, эгоизм, жизненные обстоятельства не смог себя реализовать, отчетливо прочитывается проблема раздвоения, расщепления творческого сознания самого автора.
Основные произведения - повести и романы "Маслины" (1967), "Семирозум" (1967), "Ирий" (1974), "Катастрофа" (1968), "Спектакль" (1985), "Листья земли", много новелл - изображают, повторяют, доосмислюють полесскую Йокнапатофа, малый вселенная, имеет все признаки большого мира, с центром в Пакула. Если кто-то из героев и вырывается за пределы этого мира, то за подтверждением своего бытия возвращается назад, в Пакуль.
Пакульского мир герой Дрозда, выходя за свои пределы - улетая в Ирий (Ирием называется первая остановка "отлета" автобиографического героя, городок, куда его, подростка, забирают дядя и тетя заканчивать школу), - то Андрей Литвин ("Маслины"), или Петруня ("Спектакль"), или Харлан и Шишига ("Одинокий волк", 1983) - берет с собой хотя бы и не хотел: он, мир, земля, навечно занесен в его душу и память. Каждый возвращается в Пакуль - физически или мысленно, как возвращаются птицы из теплых краев, как возвращается туда сам автор в своих произведениях. Пакуль - место, откуда берет начало и где завершается мистерия человеческой жизни Дроздов героя, эдемский сад его невиновности (грехопадения происходит за пределами мира Пакула) и долина плача, раскаяния и искупления, куда возвращается его душа на страшный суд совести.
Могила Владимира Дрозда на Байковом кладбище
С произведениями В. Дрозда, такими, как повести "Ирий", "Замглай", "Баллада о Сластена", "Одинокий волк", новеллы "Солнце", "Три волшебных жемчужины", "Белый конь Шептало", связанные достижения причудливой прозы, украинского варианта модного в литературе 70 - х мифологизму. Надо сказать, художественная условность у В. Дрозда вполне оригинальная, несилувана, причудливо-раскованная, вырастает из традиций национальной "химерия" и демонологии - и литературной (В. Дрозд подчеркивает влияние на него Гоголя и Лесиной "Лесной песни"), и фольклорной - сказки, легенды, предания, былины, обломков славянской мифологии, которая по сей день держится "полесских лесов и болот со всем их чертовщиной". Густая мифологичность, но другого, более философского плана, пронизывает все клетки отмеченного Шевченковской премией романа "Листья земли". Оригинальный В. Дрозд и в своей автобиографической "повести-шоу" "Музей живого писателя ..." (1994).
Объяснение:
Йдучи назустріч побажанням громадян, влада назавжди убезпечила їх від ризику будь-що переживати. Зробили це просто: знищили всі книжки й залишили тільки телевізійні серіали та шоу. Більшості цього вистачає, ба навіть плазми у світі фантаста куди кращі, ніж у нашому, – кожен може дозволити собі мати кімнату з гігантськими екранами замість стін. 4D-ефект – повна присутність. Це те, до чого ми рухаємося. Чи не так?
Людьми, котрі розучилися читати, а отже, й думати, керувати легше. Черговий усміхнений президент звертається до жителів країни з гігантських екранів. Його точно оберуть надалі (або іншого, кого запропонує телевізор). Головне, щоб люди залишалися спокійними, були впевнені у своєму завтра, щоб їх нічого не хвилювало. Дивно, але Монтеґу в цьому ідеально стабільному світі незатишно. Наростання тривоги й самотності прописано в першій частині книжки надзвичайно майстерно – жодна екранізація враження передати не зможе. Герой має сім’ю, але від духовної ізольованості це не рятує.
А здавалося б, персонаж має тішитися життям. Працює на державу, і в нього неабияка робота, дістати таку не всім щастить: Монтеґ – пожежник, він спалює книжки. Температура, винесена в заголовок роману, це градус, на якому займається папір, на якому зникають усі сумніви. Шеф відділку пожежників виголошує цілу промову, в якій популярно пояснює, як зробити всіх людей щасливими і чому багато думати, шкодить. Знаєте, схоже, його думки поділяють у наших міністерствах освіти й культури.
Врешті, сюжет стає майже пригодницьким: підпілля, котре намагається вберегти книжки, рейди та облави пожежників, таємні агенти, втечі й переслідування. Кіборгічний пес-убивця, що знаходить жертву за її біологічними параметрами (здається, незабаром усіх нас ощасливлять паспортами, котрі їх містять). Структура жанру, а ми маємо справу з антиутопією, традиційна: у щасливому, на перший погляд, світі з’являється людина із сумнівами. Найчастіше на такий дисидентський шлях чоловіка штовхає жінка. А далі влада, що створила «ідеальне середовище», намагається повстанців знищити. Чоловік зазвичай зраджує справу. Жінка здебільшого гине… Маємо подібне у класичних «Ми» росіянина Євґєнія Замятіна та «1984» британця Джорджа Орвелла. В цьому романі, як і у відомій антиутопії Олдоса Гакслі «Дивний новий світ», сюжет дещо відхиляється від схеми.
Рей Бредбері свідомий того, що пише в епоху, коли просвітницький проект поширення знання вже зазнав краху. «451 за Фаренгейтом» з’явився в 1953 році, коли США та СРСР мали на озброєнні не лише ядерні, а й водневі боєголовки, а холодна війна набирала обертів. Страх перед повним знищенням цивілізації спонукав громадян навіть у демократичних країнах добровільно змиритися з наступом реакції, втратою частини свобод, переслідуваннями політичних опонентів. Після двох жахливих воєн першої половини століття ніхто не має сумніву щодо можливості третьої, цього разу – останньої. Інституції влади, котрі гарантують безпеку в обмін на широкі повноваження втручатися в життя й права особистості, заживають чимдалі більшого авторитету. Демократію щодень частіше іменують анархією, котра загрожує розпадом і хаосом. Ліберальний проект, доти вже повністю згорнутий в СРСР, починає давати тріщини й у вільному світі (нагадаємо, що роман Орвелла з’являється друком у той-таки період – за чотири роки до твору Бредбері)
Объяснение:
Якось після короткого бою на станцію прийшли італійці. Грабували людей, забирали їжу, одяг, стріляли курей. У висілку почався голод. Люди міняли на базарі навіть коштовності на будь-яку їжу, особливо цінувалася сіль. Якось Климко та Зульфат зайшли й собі на базар. Там якийсь бородатий дядько з села обмінював продукти на дорогі речі. Зверхньо й грубо вибирав, що йому сподобалося. Люди ремствували, але робити було нічого. Раптом хлопці побачили свою вчительку Наталю Миколаївну. Вона стояла оддалік із немовлям, тримаючи в руках рожеву сукню, яку вдягала лише на свята. Бородань побачив плаття, захотів його взяти, але вчителька сказала, що йому вона нізащо не проміняє. Бородань презирливо про неї висловився, а Зульфат не витримав і пошпурив у нього каменюку. Хлопці запропонували Наталі Миколаївні жити у них, адже її квартиру розгромили окупанти. Вони перенесли речі вчительки, а Зульфат роздобув залізну колиску для її малої доньки Оленьки. Увечері прийшов до вагової дідусь Зульфата, приніс торбинку сухарів, подивився, як учителька поїть дитину чаєм, і сказав, що так не годиться, треба молока. Климко оцінив їх положення та зрозумів, що запасів харчів на зиму їм усім не вистачить, необхідно йти у Слов’янськ по сіль, яку можна було обміняти на їжу. Зульфат хотів йти із ним, але Климко не дозволив, бо необхідно було комусь допомагати Наталі Миколаївні, та й дідусь його не пустить, а от він — сам собі господар. Одного жовтневого ранку він вирушив у дорогу.
Джерело: https://dovidka.biz.ua/klimko-tyutyunik-skorocheno/