Київ... Русь... Україна... Ці слова з глибокою шанобою і гордістю промовляє кожний свідомий українець, бо виражають вони духовну близкість до землі своїх батьків, родоводу українського, його славної і водночас трагічної історії. Ось уже понад XV століть височіє на дніпровських схилах золотоверхий Київ, якому випала історична місія стати «матір’ю міст руських», «відіграти важливу роль у формуванні однієї з найбільших держав середньовічної Європи — Київської Русі.
Софія Київська і Золоті ворота княжого міста, Видубецький монастир і Києво-Печерська лавра із залишками Успенського собору, старовинний Поділ і сивочолий Дніпро — все це духовні символи національної історії та культури, без яких не мислиться українська земля і шлях її народу в майбутнє.
Оглядаючи з висот київських пагорбів далекі простори поза Дніпром, дослуховуючись голосу віків, мимоволі замислюєшся: звідки ми пішли і чиї ми діти? Хто жив на наших землях кілька тисячоліть тому, і якою мовою спілкувалися наші предки? Хто були оті будівничі міст, храмів,
Пам’яток зодчества, що впродовж багатьох століть чарують нащадків своєю довершеністю й красою?.. Таких ще вповні не з’ясованих питань постає чимало, та відповідь на окремі з них ми можемо дати, адже нещодавно ознайомилися з творами, автори яких намагалися збагнути долю нашого багатостраждального народу, зриміше і відчутніше уявити картини минувщини. Зі сторінок оповідань і віршів дихає старовина, постає життя наших предків, миготять у стрімкому бігу коні, схрещуються списи, дзвенять шаблі... Без минулого немає майбутнього. У захоплюючу мандрівку по шляхах історії вирушимо ми на сьогоднішньому уроці, спробуємо перевірити ваше розуміння прочитаних творів усної народної творчості, історичної поеми О. Олеся.
Дуже цікаве запитання, кого можна вважати справжнім другом? впродовж всьго життя ми контактуємо з величезною кількістю різних людей. кожен з них залишає свій слід в нашій долі. це може бути красивий спогад, від якого стає тепло на душі, або стійке враження від років проведених разом. хтось з цих людей здається ідеальним, рік за роком ми сумуємо за такими друзями, хоч і спілкувалися лише раз або двічі. інші люди викликають сумні спогади. таких ми називаємо товаришами по нещастю. зазвичай це людина, яка завжди уважно вислухає, і поділиться власними проблемами. але як відрізнити товариша, знайомого від справжніого друга? моя відповідь - ніяк. на мою думку, дружби не існує взагалі. це слово надто часто використовується. від частого використання слова знебарвлюються і втрачають сенс. існує безмежна довіра, терпіння, повага, тощо. адже коли ми сваримося з батьками, у нас не виникає думка про те, що треба шукати інших. і в дружбі має бути так само. друг це не просто людина з якою тобі приємно спілкуватися, це людина, чиї дивацтва ти готовий терпіти, і яка готова терпіти тебе. прикладом справжньої чоловічої дружби для мене стали стосунки Яви і Павлуші. їх спілкування не затьмарене заздрістю, пихою або зверхністю. вони гармонійно доповнюють одне одного. врівноважений і спокійний Павлуша і веселий непосидючий Ява. їх дитинство сповнене різноманітних пригод і вигадок. одне заради одного вони готові на все. коли Ява вирішує втекти з дому Павлуша як справжній друг до йому здійснити цей задум, разом вони блукають у кукурудзі, разом висліджують, як їм здавалося, шпигунів, разом чіпляють шкільний дзвоник на собаку, і разом несуть за це покарання. життя їхнє не затьмарене інтеренетом, і від того чудове. вони знахоять цікаві прогоди в усьму, що трапляється на шляху. вони можуть уявляти себе тореодорами, акторами, героями улюблених книг, шпигунами, слідчими, сваритись, навіть битись, підтримувати одне одного в скаладних життєвих ситуаціях і переживати разом найкраші моменти життя. саме таким я уявляю справжнього друга. людина, яка завжди поруч, в будь-якій ситуації. навіть після сварки. друг може не завжди вітатися, не телефонувати досить довгий час і не висилати вітальні листівки на свята. достатньо того, що в скрутну годину він буде поруч.
Київ... Русь... Україна... Ці слова з глибокою шанобою і гордістю промовляє кожний свідомий українець, бо виражають вони духовну близкість до землі своїх батьків, родоводу українського, його славної і водночас трагічної історії. Ось уже понад XV століть височіє на дніпровських схилах золотоверхий Київ, якому випала історична місія стати «матір’ю міст руських», «відіграти важливу роль у формуванні однієї з найбільших держав середньовічної Європи — Київської Русі.
Софія Київська і Золоті ворота княжого міста, Видубецький монастир і Києво-Печерська лавра із залишками Успенського собору, старовинний Поділ і сивочолий Дніпро — все це духовні символи національної історії та культури, без яких не мислиться українська земля і шлях її народу в майбутнє.
Оглядаючи з висот київських пагорбів далекі простори поза Дніпром, дослуховуючись голосу віків, мимоволі замислюєшся: звідки ми пішли і чиї ми діти? Хто жив на наших землях кілька тисячоліть тому, і якою мовою спілкувалися наші предки? Хто були оті будівничі міст, храмів,
Пам’яток зодчества, що впродовж багатьох століть чарують нащадків своєю довершеністю й красою?.. Таких ще вповні не з’ясованих питань постає чимало, та відповідь на окремі з них ми можемо дати, адже нещодавно ознайомилися з творами, автори яких намагалися збагнути долю нашого багатостраждального народу, зриміше і відчутніше уявити картини минувщини. Зі сторінок оповідань і віршів дихає старовина, постає життя наших предків, миготять у стрімкому бігу коні, схрещуються списи, дзвенять шаблі... Без минулого немає майбутнього. У захоплюючу мандрівку по шляхах історії вирушимо ми на сьогоднішньому уроці, спробуємо перевірити ваше розуміння прочитаних творів усної народної творчості, історичної поеми О. Олеся.