Риторичні оклики: «Господнє небо і село, ягня, здається, веселилось!»; «Поглянув я на ягня — не мої ягнята!»; «Обернувся я на хати — нема в мене хати!»; «Не дав мені бог нічого!»; «І хлинули сльози, тяжкі сльози!»; «…лани, гаї, сади!».
Риторичні запитання: «…чи так мені чого було?»; «…чого так весело було?».
Порівняння: «…любо стало, неначе в бога..»; «мов прокинувся, дивлюся»; «…поцілувала… наче сонце засіяло, неначе все на світі стало моє».
Метафори: «сонце гріло, не пекло»; «сонце… не довго молилось»; «сонце запекло, почервоніло і рай запалило»; «небо помарніло».
Епітети: «небо голубеє»; «тяжкі сльози», “господнє небо”
Після арешту батька, оголошеного ворогом народу, Григір Тютюнник деякий час жив у сім'ї дядька Филимона Васильовича у донбаському селищі Щитовому, поблизу Антрацита. Сім'я жила не в розкошах, але дружно. Та почалася війна, і Григір вирішив повернутися на Полтавщину, бо бачив, як важко стало тітці годувати своїх трьох дітей. Близько трьох тижнів тривала ця небезпечна мандрівка. Різні люди траплялися Григорові. Зустрічався із фашистами, але й свої інколи бували не кращі — поліцаї, дезертири, спекулянти. Але все ж більше було людей добрих, які ділилися з ним останнім, рятували від голоду й холоду.
Спогади про цю тяжку мандрівку пізніше лягли в основу зворушливо-щирої автобіографічної повісті "Климко". Але все ж не можна сказати, що цей твір є повністю автобіографічним, бо письменник змінює ім'я головного героя, робить деякі художні узагальнення.