Олесь Терентійович Гончар — автор багатьох прозових творів. Його майстерність вражає людей різних поколінь, проте широкому читацькому колу він відомий як автор великих прозових полотен і майже зовсім незнаний як новеліст.
На мою думку, це не виправдано. Адже в малому жанрі письменник має бути більш конкретним і лаконічним і при цьому повно розкрити і тему твору, і образи. Олесь Гончар саме і є тим письменником, який зміг у невеликому за обсягом творі вмістити і глибину людських почуттів, і розповідь. У цьому гармонійному поєднанні розкривається увесь Гончар. Він ніби присутній на місці кожної дії.
Я прочитав багато новел Олеся Гончара. Дуже мені подобаються твори на воєнну тему, де автор не просто розповідає про людину на війні, а розкриває людські почуття, людські думки, людські мрії.
Новела "Модри Камень" — це твір про кохання. А мені, як і кожній дівчині, ця тема дуже близька, бо вона навіює романтичні думки. Мені так прикро, що розбилося два щастя, знівечено дві молоді долі. Адже зі смертю словацької дівчини Терези вбито і мрії про щастя юного радянського солдата, якому вона врятувала життя. їхнє кохання не встигло розквітнути, його знищили вороги.
Але найбільше вразив мене ще один твір про кохання. За мить щастя Сашко поплатився своїм життям. Новела так і називається "За мить щастя". Артилерист Сашко закохався в угорську жінку Ларису. Це було кохання "з першого погляду". Звичайна селянка видалася йому небаченою красунею, адже юнак чекав любові і вона прийшла до нього у перше повоєнне літо. Я розумію, що не можна бути щасливим за рахунок чужого життя, не виправдовую Сашка, який поранив Ларисиного чоловіка, але мої симпатії на боці закоханих. Рішення військового трибуналу мене вразило, можливо, більше, ніж Ларису, бо я вболівала за них обох. Як неймовірно боляче читати про прощання закоханих перед Сашковою стратою! Я розумію почуття його друзів-фронтовиків! Скільки мужності потрібно самому юнакові для усвідомлення того, що він гине в ім'я батьківщини, яку захищав. Знову і знову перечитуючи рядки новели, я не погоджуюсь із жахливим вироком, бо впевнена, що воїна-захисника можна було виправдати. Мені здається, що, працюючи над новелою "За мить щастя", Олесь Терентійович теж був на боці кохання.
Я із задоволенням прочитав новелу "Усман та Марта". Вона сповнена такої ніжності, що хочеться радіти разом з юними серцями сина полку і латвійської дівчинки. "Хлопець не приховував перед нами свого захоплення Мартою, своїх бурхливих юнацьких переживань; і перше їхнє кохання, займаючись, як вранішня зоря, над ними двома, клало свої відсвіти на всю батарею".
Але не менше мені подобаються і твори про мирне життя. Під час знайомства з новелою "На косі" я дивувалась органічній єдності природи і людини. Здавалося, я глибше зрозуміла те, що ми, люди,— невеличка частинка великої і могутньої природи. Тому ми не маємо права бути жорстокими з нею, вона нам цього не вибачить. Не вибачать нам і наші нащадки, якщо ми не збережемо для них навколишній світ. Важливо навіть не те, що ми самі нічого не Псуємо і не руйнуємо. Важливо, щоб наше покоління не стояло осторонь, коли поруч будуть руйнівники, і своєчасно вміли зупинити браконьєра.
Читаючи твори Олеся Гончара, усвідомлюєш, що ти — людина, що саме від тебе залежить завтрашній день твій і твоєї країни, від тебе залежить, щоб навколо була не руїна, а чари-комиші, які уособлюють рідну землю і яким можна сказати: "Хай не висохнуть ваші озера, не розлетиться птиця, хай нічим не затьмарені будуть ваші чудові зорьки!"
"...І перед нею , мов перед образом святим тієї матері святої" (образ матері у творах Т. Шевченк)
Рано втративши матір, яку "ще молодою у могилу нужда та праця положили", Т. Г. Шевченко все життя тяжко відчував своє сирітство. Йому все життя бракувало материнського піклування, материнської ніжності. Можливо, саме тому поет з особливою повагою звик ставитися до материнства. І це відбилося у його творчості.
Гортаючи сторінки "Кобзаря", ми постійно зустрічаємо образи матерів. Різні це жінки: є серед них такі, що, бажаючи щастя дітям, дбають лише про матеріальний здобуток і готові заради цього загубити кохання ("Мар'яна-черниця", "Тополя"), Є нещасні матері-покритки, котрі, не в змозі перенести сором, гублять своїх новонароджених дітей ("Русалка"). Та подібних персонажів у поезіях Т. Г. Шевченка небагато. Переважають зовсім інші — зворушливі образи відданих, жертовних у своїй материнській любові жінок. Недарма Шевченко з пошаною підкреслює:
Слово "мамо". Великеє,
Найкращеє слово.
І заради того, щоб почути це слово від своєї дитини, героїні великого Кобзаря спроможні на все. Для молодої матері увесь світ зосереджується у дитині. Мати приділяє дитині всю свою увагу: годує, слідкує за чистотою, бавить. І дуже рано починає замислюватися над її долею, над тим, яке місце посяде її кохане дитя серед людей. А щоб це місце було гідне, треба не лише годувати сина чи дочку, треба їх виховувати. Шевченківська добра мати — будь то селянка ("Сова") чи полянка ("Княжна") — хоче дати своїй дитині освіту. Так, княгиня для своєї доньки
І книжечок з кунштиками
Що чекає тих, хто постійно їсть яйця на сніданок
В Ромні накупила.
Забавляла, розмовляла,
І Богу молитись,
І азбуку по кунштиках
Заходилась вчити.
("Княжна")
А неписьменна селянка теж хоче вчити свого сина.
День і ніч працювала вона, бідна вдова,
І синові за три копи
Жупанок купила,
Щоб і воно, удовине,
До школи ходило.
("Сова")
Кожна мати мріє про щасливе майбутнє своєї дитини, молить Бога за неї. Мотив материнської святої молитви — найпоширеніший у поезіях Шевченка:
...Мати повивала
Мене, малого, і вночі
На свічку Богу заробляла:
Поклони тяжкії б'ючи,
Пречистій ставила, молила,
Щоб доля добрая любила
Її дитину...
Материнська любов жертовна. Шевченківські героїні здатні цілком забути себе заради дітей. Роздягнені, голодні, старі жінки мандрують по різних землях, відшукуючи "діточок", що їх доля розкидала по далеких місцях. Син може забути матір, а вона ніколи його не забуде, до останнього подиху буде вірити, що зустріне, обніме свою дитину. І ця надія зігріває взимку самотню Сову, дає сили не просто вижити, а стати мудрою лікаркою героїні поеми "Відьма". Мати здатна в усьому обмежити себе заради дитини. Так, наприклад, мандруючи з малим сином, вигнана батьками Катерина (з одноіменної поеми) вимушена жебракувати. І отримавши якісь дрібні гроші, не хліб, не хустки собі купує молода жінка, а медяник для свого Івася.
Особливе місце у Шевченківській галереї портретів матерів займає героїня поеми "Наймичка". Породивши сина, Ганна підкидає його заможним літнім людям, у яких немає дітей. Зрадівши, старі всиновлюють маля, а Ганна наймається до них служити. Привітна, роботяща, вона швидко стає своєю у господі, встигає поратися "і у хаті, і на дворі, і коло скотини". А найкраще доглядає малого Марка:
А коло дитини
Так і упада, ніби мати:
В будень і в неділю
Головоньку йому змиє,
Й сорочечку білу
Що день божий надіває,
Грається, співає.
Марко дуже любить наймичку, шанує її, за є бути на його весіллі за матір, бо стара господиня померла. Вся сім'я: і Марко, і старий Трохим, а згодом і дружина Марка, і їхні діти — ставляться до Ганни, як до найближчої родички. Проте вона не користується цим і відмовляється брати участь у весіллі, часто ходить на прощу до Києва. Вона не може жити без сина та його родини і водночас не наважується сказати Маркові правду, бо за моральними нормами того часу така правда осоромила б її кохану дитину. Ганна весь час картає себе і лише перед смертю встигає сказати Маркові, хто вона йому. Так усе життя ця мужня жінка присвятила синові і, забувши себе, зробила все, щоб не засмутити його, щоб не заплямувати його долю, його майбутнє.
Провідний для Шевченківської поезії образ матері підкорює читача своїм ліризмом, теплотою, ніжністю. Відчувається, що це найсвятіше для художника поняття. Недаремно воно розширюється до меж Батьківщини, яку повсякчас великий Кобзар називає ненькою, плаче над її тяжкою долею, картає її зухвалих та невдячних дітей, але сподівається, що Вітчизнуматір чекає краще майбутнє:
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати.
Благословить дітей своїх
Твердими руками
І діточок поцілує
Вольними устами.