Образ Лукаша в драмі Лесі Українки реалістичний. І мова, і поведінка, і зовнішній вигляд — все це типові риси поліського хлопця, все це відповідало поліській дійсності. Однак Лукаш і не такий, як усі. Від природи він наділений поетичною душею, музичним хистом. І це відразу відчула й оцінила лісова царівна Мавка. Але, на жаль, Лукаш не відзначається цільним характером, не зумів надовго зберегти свій поетичний порив. Він має співучу душу, але не розуміє, не вміє зберегти скарбів своєї душі. «А що воно таке?» — питає він Мавку про ті скарби. Драматизм образу Лукаша — в його роздвоєності, в його нерозумінні самого себе, в неусвідомлені справжнього щастя, мети життя. Під впливом обставин в'яне цвіт його душі, засмоктує буденщина. Він сам топче дивоцвіти, які розцвіли весною. Роздвоєність натури Лукаша відбилася і в його мові. Спочатку, коли він був під впливом поетичної душі Мавки, своєю красою його мова наближалася до мови Мавки. Звертаючись до коханої, він говорить: «Я вберу тебе, мов королівну, в самоцвіти!» З огрубінням характеру грубішає мова Лукаша: «Ах, дай спокій! Не маю часу... Мати все гризуть за тебе!..» — відповідає він Мавці. Коли ж вона попросила Лукаша заграти на сопілці, він каже: «Ет, не пора мені тепер грати». До Мавки звертається ще й такими словами: «Тепер уже почнеться дорікання». Та дівчина не дорікає коханому, ні в чому не звинувачує його, не шкодує, що покохала саме такого, бо «іншого вона б не покохала». Мавка тільки сумує, що Лукаш «не може своїм життям до себе дорівнятись». За зраду Лукаш тяжко карається — Лісовик перетворив його на вовкулаку. Мавка рятує коханого — і до того приходять прозріння і каяття. Але надто пізно. Він не може повернути втраченої коханої. Від образу Лукаша невіддільна постать його Долі. Це загублена Доля, яка колись супроводжувала щастя юнака. Наче морок по гаю, блукає загублена Доля, шукаючи стежки до минулих днів. Але стежки позамітало снігом, залишився тільки гіркий, хвилюючий спомин. Образ Долі надзвичайно драматичний, він викликає особливий смуток, жаль за втраченим великим щастям, яке ніколи вже не повернеться.
Сьогодні в сучасному нам суспільстві ми намагаємося відновити цінність свободи особистості, яка формально сприймається нами як одне з прав людини і громадянина. Поняття "свобода особистості" все частіше вживається в засобах масової інформації, у виступах політичних лідерів, декларується Конституцією нашої держави. Проте зміст, вкладений у це поняття різними людьми, різний, часто пропонуються самі протилежні шляхи вирішення проблеми свободи людської особистості. Але при цьому сама категорія свободи не піддається досить серйозному аналізу. Свобода -- усвідомлена необхідність і дії людини у відповідності зі своїми знаннями , Можливість і здатність вибору в своїх діях. На пізнанні й використанні об'єктивних законів лежати воно, та свобода людей по відношенню до природі, зростаюча по мірі наукового і технічного прогресу. Проблема свободи традиційно зводилася до питання, чи володіє людина свободою волі
Виникнення театру пов’язане
з формуванням принципово нових взаємин між тими двома типами пове-
дінки – грою та ритуалом, які властиві не лише людині, а й цілому живо-
му світові. Коли ритуал передбачає відтворення дій за наявними наочними
взірцями, то в грі витворюються, з одного боку, системи умовностей, неза-
лежні від конкретних взірців, а з другого – пошукові схеми, що дозволяють
відкривати нові можливості для діяння. Проте саме після того, як гра стає
знаряддям експериментального дослідження світу, його випробуванням, з неї
починають розвиватися зародкові форми театрального мистецтва як необхід-
ної противаги для незмінно відтворюваної ритуалістики. Ці ігрові видовищні
елементи формуються в надрах самих обрядів, закладаючи в них внутрішню
суперечливість, як рушії подальшого розвитку та виокремлення театральних
видовищ як самостійних форм творчості.
Гра як розвага, сакральне дійство б осмислення світу, наслідування
людьми один одного, тварин чи навіть природних явищ, схильність до від-
творення в жестах і мові побаченого і відчутого – усе це властиве суспільству
на всіх етапах його розвитку. В Україні також з давніх-давен зберігалися те-
атральні елементи в народних обрядах та іграх, синтетично поєднаних з піс-
нею і танцем.
Однак початок театру можна пов’язувати не з обрядом і не з будь-якою
грою взагалі, а тільки з естетичною функцією обрядового дійства, з драма-
тичною грою, тими елементами обряду, видами ігор, у яких наявне образно-
художнє відтворення діяльності людини, стосунків між людьми1
.