Фольклор (з англ. – народна мудрість, народне знання) є складовою частиною культури. Характерними його ознаками є колективність творення, масовість побутування, імпровізаційність у виконанні й багатоваріантність.Усна творчість народу багата своїм змістом, формами, жанрами: загадки, прислів’я і приказки, анекдоти, казки, легенди і перекази, билини, обрядова поезія (колядки, щедрівки, веснянки, купальські, жнивні та весільні пісні), думи, історичні та ліричні пісні і т. д.Календарна обрядовість виникла на основі виробничої діяльності людини, яка залежала від природи.В обрядових піснях відбивалися бажання наших предків домогтися доброго врожаю, мати велике господарство, міцне здоров’я за до магічних дій.Одним із найдавніших видів народної поетичної творчості вважають обрядову поезію. Розрізняють календарний (колядки, щедрівки, веснянки, купальські, жнивні пісні) та родинно-побутовий (весільні пісні, поетичні побажання при народженні дитини, голосіння) цикли.Календарна обрядовість виникла на основі виробничої діяльності людини.До обрядових пісень належать русальні пісні, що виконувалися на «русальному тижні» (кінець травня – початок червня), коли жито починало колоситися. У цей період весна переходила в літо (за язичницькими віруваннями). Люди прагнули вшанувати русалок, задобрити їх, щоб забезпечити високий урожай, уберегти поле від стихії, а людину – від хвороб.
Перемогти, приборкати... А приручити? А згадати, що всі ми тварини?Бо так само харчуємось (більшість не відмовиться харчуватись м'ясом). Маємо ті ж інстинкти продовженя роду, дитинчат вирощуємо більш-менш дбайливо. Правда не всі. Хижаки як серед тварин, так і між людей, швидше знищать власне дитинча, ніж дозволять собі померти від голоду. Звірі правда не додумались свооїх дітей продавати, так що тут вони порядніші... Ну гаразд, приборкаємо. Он церква скільки часу цим зайнята? Чи не лише цим? Хрестові походи, полювання на відьом, нищення єресей разом з єретиками... Ні, ніяк одні звірі (у овечих шкурах) не можуть без звірства інших, вірних. Якось у одному третьосортному фентезі трапилась фраза:"Пророки лишаються безгрішними, а ми, паладини, робимо те,що треба". Так і живемо. І житимемо. Бо "звір" рятує нам життя. Якщо нападуть хулігани й буде не до розмов, наприклад. Інша річ, шо у кожного з нас свій "звір" у душі: в кого вовк, а в кого й пацюк. Варто б знати, який саме, бодай про себе. А особиста чи вічна проблема? Я вважаю, це дуже особиста проблема кожної живої людини. Не з тих, що вирішують на громадських зборах, тут і референдуми безсилі. І тримати свого "звіра" на припоні, чи ні - добра воля кожного з нас. Варто лише перед тим, як дати волю своїм інстинктам, уявити, де сам себе хочеш бачити: між людьми, чи у звіринці?