Образ говорющої риби «допомагала рибалці вибирати добрі місця для ловитлі» «яка розкіш вимовити слово» народилася «серед табунів мовчазної риби» без голосу «вона стала такою, як і решта її бра тів й сестер» «крім балакучості й доброго серця, була ще дуже молодою» «я не вилов, …я приятель вашого чоловіка»
Образ батьків балакучої риби «шановані риб’ячою громадою» «незручно.., що вони належать до одної родини» «сподівалися, що з віком… балакущість мине» Образ рибалчиної жінки гримнула на дітей, щоб не галасували, бо їй «ніколи вгору глянути» дорікає чоловікові, що він «навіть вилову не здатен донести до хати» «з ранку до вечора не стуляла щелепів, так багато говорила сама» вважає, що в неї «недолугий чоловік» «від влас ної балаканини не почула риб’ячих слів»
Краса у житті людини... Про неї мріють, її чекають, нею захоплюються. Про красу думав і писав у своєму щоденнику знаменитий М. Реріх, людина надзвичайно високої культури, гуманіст, мислитель, художник. У самий розпал другої світової війни, 31 березня 1942 р., коли на карту була поставлена доля людства і здавалось, що духовні цінності втратили всякий смисл, він написав:
«...Людина прагне її, знаходить і приймає красу без усяких умов, а так тому тільки, що вона краса, і з благоговінням схиляється перед нею, не питаючи, чим вона корисна і що можна на неї купити? І, можливо, у цьому й полягає найбільша таємниця художньої творчості, що образ краси, створений нею, стає одразу кумиром, без усяких умов. А чому він стає кумиром? Тому що потреба краси розвивається найбільше тоді, коли людина в розладі з дійсністю, у негармонії, у боротьбі, тобто, коли найбільше живе, тому що людина найбільше живе саме в той час, коли чого-небудь шукає і досягає: тоді в ній і проявляється найбільш природне бажання всього гармонійного, спокою, а в красі є і гармонія, і спокій.
Чи можна зараз говорити про красу, про прекрасне? І можна, і потрібно. Через усі бурі людство пристане до цього берега. У грозі і блискавці воно навчиться шанувати прекрасне. Без краси не будуть збудовані нові фортеці і твердині».
Із словами Реріха перегукуються слова діячів української , культури. І, можливо, саме сьогодні, у наш тяжкий час, коли зовсім поруч під кулями і снарядами гинуть діти та жінки, а думки людей зайняті не вічними істинами, а пошуком шматка хліба, варто прислухатися до закликів берегти, плекати красу, культ якої є однією з найхарактерніших рис, притаманних нашій національній культурі.
«Що ж говорити про місце краси в нашій духовності, в нашій творчості, в нашім побуті? Це річ настільки очевидна, що не вимагає обговорення. Чи візьмемо наші вишивки, чи наші писанки, чи наш народний стрій, чи пісню, чи хату, чи — донедавна ще мережані ярма для волів, а ще й досі цяцьковані у гуцулів речі і приладдя — все це просякнене характеристичним панестетизмом, якого родовід не підлягає сумніву і з огляду на його многовікову закоріненість, і з огляду на його форми, і з огляду на разючі, часом, аналогії.
У якого іншого з сучасних нам народів вживається, наприклад, слово «гарний» не в значенні лише «красний» (красивий — прим, авт.), а в значенні внутрішньої якости, добрости, вартости («гарна людина», «гарний врожай», «гарна пшениця»)? І коли пригадаємо собі античногрецьке, властиво, неперекладальне, поняття «калоскагатос», що одночасно означало комплекс «красного й доброго», знову ж напотикаємо праджерело тієї властивосте… наша етика таки зовсім по старогрецькому є органічно злита з нашою естетикою. «Негарний вчинок» або «негарне поступовання» — вирази, які свідчать, що естетика і тут є ніби критерієм етики».
(Є. Маланюк. «Нариси з історії нашої культури»)
«Україна здавна славиться народним мистецтвом. Дівоче вбрання і козацька люлька, топірець гуцула і спинка саней, бабусина скриня і мисник на стіні, вишитий рушник і звичайний віконний наличник — будь-яка ужиткова річ під рукою невідомого художника чи художниці ставала витвором мистецтва. І водночас творилася пісня, з'являвся народний живопис, бриніла бандура, ця українська арфа... Людина оточувала себе красою, знала в ній смак, художньо оздоблювала життя, заполонена одвічним бажанням творити».
Привіт, Яво та Павлушо! Мене звати (пишеш своє ім'я). Я учень(иця), (пишеш свій клас). Мені дуже подобаються ваші історії та розповіді. Ви дуже вселі, кмітливі та справжні друз вас до мені розгадати таку таємницю/загадку. Коли я збираю уроки на якийсь день, то коли я прихожу до школи, лежать уроки на наступний день. Напрклад, я збираю уроки на вівторок, а прихожу до лколи, і лежать уроки на середу. Будь ласка, до ть мені розгадати цю загадку/таємницю, буду дуже вам вдячний(а)! Ваш(а) (пишеш своє ім'я.
Образ говорющої риби «допомагала рибалці вибирати добрі місця для ловитлі» «яка розкіш вимовити слово» народилася «серед табунів мовчазної риби» без голосу «вона стала такою, як і решта її бра тів й сестер» «крім балакучості й доброго серця, була ще дуже молодою» «я не вилов, …я приятель вашого чоловіка»
Образ батьків балакучої риби «шановані риб’ячою громадою» «незручно.., що вони належать до одної родини» «сподівалися, що з віком… балакущість мине» Образ рибалчиної жінки гримнула на дітей, щоб не галасували, бо їй «ніколи вгору глянути» дорікає чоловікові, що він «навіть вилову не здатен донести до хати» «з ранку до вечора не стуляла щелепів, так багато говорила сама» вважає, що в неї «недолугий чоловік» «від влас ної балаканини не почула риб’ячих слів»