«…його, стрункого й міцного, з гарними очима, орлячим носом і темним молодим вусом на засмаленому обличчю». «хай воно загориться без вогню й диму… втечу… піду за дунай, може, ще там люди не пособачились…» «не так мані страшно ляха, як злість бере на наших людей: застромив віл шию в ярмо та й байдуже йому, тягне, хоч ти що… ех, піду, де воля, де інші люди…» «се одиноке світло серед сонного села було немов останнім «прощавай» рідного закутка, ниткою, що в’язала його з батьківщиною, з усім близьким. але за хвилину віконце згасло, і остап почув, як разом із зниклим світлом в його серці щось урвалось і село геть одсунулось од його. остап непомітно для себе зітхнув…» «дивне почуття охопило остапові груди: замість радості — сильне обурення стрепехнуло його істоту. в один момент відчув він усі кривди й знущання, які зазнав у покинутому краї, і, твердо упираючись ногами в ногу, на панщизняну землю, він затис кулак і погрозив на той бік річки». «та хіба він сам за весь свій двадцятилітній вік не був лишень панською худобою? хіба його батько, мати, соломія, навіть дідусь його, що ходив у січ, а потім різав панів в умані,— хіба ж вони не стали такою худобою? коли б вони не були панським товаром, то не міг би пан розлучити його з соломією та силою оддати її за свого хурмана, не міг би сивого дідуся катувати на стайні нагаями… не похвалявся б оббілувати остапа за сміливе слово». «ті билиці-казки про січ, козацтво, про боротьбу з панами за волю, яких він слухав затаївши дух й не зводячи розжеврілого ока з уст дідових, будили в дитячій голові химерні мрії, вояцький запал». «і враз остапові зробилось весело і легко, він почувся на волі. молода невитрачена сила хвилею вдарила в груди, розлилась по всіх жилах, запрохалась на волю…» «як живий буду, землю оратиму, житиму… все ж краще на волі, ніж під паном…» «остап теж не боявся смерті. йому тільки хотілось перед смертю побачити соломію». остап про соломію: «вона така добра, так кохала його, вона пішла за ним у далеку дорогу, не кіс своїх задля нього, вона доглядала його, як рідна мати, була вірна, як товариш». «половина мене лежить на дні дунаю, а друга чекає й не дочекається, коли злучиться з нею…» остап є уособленням образу непримиренного борця за волю, який заради досягнення мети готовий заплатити навіть найвищу ціну — життя. на початку повісті ми бачимо молодого парубка, котрий дуже любить свою землю: «ко-жен кущик, горбок, долинка, кожна стежечка — усе це було йому знайоме, промовляло до йо-го». вольнолюбивий характер остапа сформувався завдяки дідовим розповідям про козацьку вольницю. життя в неволі змушувало його душу бунтувати проти наруги над людьми. остап сам постраждав від свавілля: пан позбавив його коханої жінки, віддавши її заміж за нелюба, знущався з його діда. рішення тікати з рідної землі виникло в юнака після погрози пана віддати його в рекрути, із живого шкуру зідрати. це рішення було для остапа дуже важким, адже залишав він найближчих людей — діда та кохану соломію. вони зустрінуться із соломією після того, як та теж вирушить у далеку путь на пошуки волі. остап розумів, що шлях до волі буде тернистим, але заради досягнення мети ладен був пройти крізь пекло. так і сталося: поранення після переправи через дунай, двобій із голодним вовком, взяття у полон турецькими жовнірами, смерть соломії… він скоротав свій вік на самоті, переможений, але не скорений, маючи єдине бажання — «злучитися» зі своєю половиною, яка чекала його на дні дунаю. таку дорогу ціну довелося заплатити остапу за свободу.
джерело: довідник цікавих фактів та корисних знань © dovidka.biz.ua
Поведінка людини проявляється в конкретних діях, вчинках, словах. Це віддзеркалення її внутрішнього світу, освіченості, психічного стану, ставлення до інших людей. Усі люди різні, з різних родин, зі своїми інтересами та світосприйняттям, особливостями мислення . З самого дитинства нас вчать поводитися певним чином, а ще ми бачимо, як поводять себе дорослі, та переймаємо це.
У різноманітних життєвих ситуаціях від нас вимагається поводитися так-то й так, проте чи часто ми замислюємося над тим, чому ми вчиняємо певним чином? Чому інші люди поводяться так, а не інакше? І чому неможливо завжди мати «відмінно» з поведінки, як би того дуже бажали наші батьки, не лише в шкільному класі, але й в інших сферах життя?
По тому, як людина тримає своє слово, що каже про інших, як ставиться до близьких, чим захоплюється, як спілкується, ми складаємо своє враження про неї. З тими, хто нам подобається, ми хочемо спілкуватися, довіряємо їм. Проте трапляється, що хтось поводиться нещиро, щось вдає з себе, робить певні речі заради власної вигоди. Робити певні висновки, судити людину за її поведінкою треба обережно.
У нашому світі, де ми вступаємо у безліч формальних стосунків, неможливо завжди поводитися щиро та безпосередньо. Нам доводиться дотримуватися певної дисципліни, коли ми у школі, на роботі, в громадському місці. Мабуть, у цьому є сенс, адже як говорить приказка, не варто сунутися в чужий монастир зі своїм уставом. Та й завжди поводитися так, як тобі кажуть, не думаючи, неможна.
На мою думку, кожен з нас має повне право виражати свою індивідуальність через свою поведінку, не доставляючи при цьому неприємностей оточуючим. Мені, наприклад, неприємно, коли хтось їде в автобусі та слухає на повну гучність музику на своєму телефоні. І йому байдуже, що іншим його музика може не подобатися, або в когось болить голова, або хтось розмовляє. Така поведінка показує, що людина не вміє мирно співіснувати з іншими, вона або егоїстична, або намагається привернути до себе увагу.
Кажуть, зустрічають по одежі, проводжають по розуму. А от поведінка людини – то одежа її особистості, яку вона носить постійно. Тож, мабуть, треба дбати про неї та тримати в чистоті.