Досить часто батьки, щоб виховати нас порядними, добрими та чемними, ставлять нам у приклад власну поведінку у дитинстві або поведінку інших. Немає сумніву, що роблять це вони з найкращих міркувань, але іноді не замислюються, що, виховавши «янгола», вони отримають дитину, яка не зможе захистити себе у складних життєвих ситуаціях.Щоб довести, що подібний б виховання може привести до негативних наслідків і змусити замислитися читачів над відношенням батьків та дітей, А. Дімаров написав повість «Блакитна дитина», в якій розповів усю правду про свої дитячі роки і показав, що він не був «блакитною дитиною», а ріс звичайним хлопчиком. Але чому у письменника виникло рішення написати таку повість? За словами автора, твір з’явився як відповідь власній дружині. Вона, приводячи у приклад зразкову поведінку самого Дімарова, намагалася таким чином виховати їхнього сина.Назва повісті «Блакитна дитина» є іронічною, але час, в який відбувалися події, зображені в творі, припав на досить складний період життя нашого народу від кінця 20-років минулого століття до початку Великої Вітчизняної війни у 1941 році. Зображуючи це життя очима головного героя, письменник відтворює ту важку для українців добу. Через призму дитячого сприйняття Толика проходять картини його дитинства: важка праця матері, напівголодне існування родини, убога хата. Але все це не здавалося Толикові чимось надприроднім і він вважав, що так живуть і інші люди. Трагізм того часу стає зрозумілим тільки нам, представникам зовсім іншого і більш щасливого покоління. А. Дімарову вдалося дуже добре скласти з окремих деталей цілісну картину злиденного життя родини сільської вчительки.Але в повісті зображено не тільки горе, а й дитячі радощі. Головний її герой був з когорти відчайдушних шибеників. Він фантазер і пустун: то почне стріляти з рогатки в брата, то жабенят набере до рота. І таких пригод з ним траплялося безліч. А інколи Толик бував нестерпним розбишакою і ледарем. І хто знає, яким би він виріс, якби не книги, які хлопчик дуже любив читати. Саме книги загартували дух і тіло героя, особливо вже в юності, коли той проходив у армії школу молодого бійця. Завдяки книгам та розумінню найціннішого у житті Толику вдалося вистояти в часи війни і разом з усією країною перемогти фашизм.Отже, головний герой біографічної повісті А. Дімарова «Блакитна дитина» став гідною людиною, бо основи його виховання базувалися в родині Толика на повазі до старших, на любові до праці, на совісті, людяності і здатності співпереживати.
Андрій Самойлович Малишко був одним з тих літераторів, які разом з нашим народом долали складні шляхи XX століття. Він учителював, працював у «Літературній газеті», у роки Великої Вітчизняної війни був військовим кореспондентом. Після війни Андрій Самойлович працював у журналі «Дніпро». Здається, звичайний шлях радянського літератора. Але Малишко ні в якому разі не був тим, хто проміняв свій народ на пільги, даровані партійним квитком. І вірші поета переконливо доводять це.У вірші «Марина в небі голубім…» Малишко звернувся до теми співця — пророка й учителя. Мова тут іде про Великого Кобзаря. Хмара пролітає над Україною, і лежить її шлях на схід, туди, де «над Каспієм горбатим» минали роки Шевченкового заслання. Що може бути більш піднесеним, ніж діалог двох поетів? Малишко лише сподівається на такий діалог. Хмара принесе в далекі краї справжні дощі, які впадуть саме туди, де ступав наш геніальний Кобзар:«Тут шлях лежав і мліла спека.Тут він за всіх переболів».Доля Кобзаря, немов у дзеркалі, відбила долю всього народу. І пам’ять про Шевченкову славу робить нас тими, ким ми повинні бути — українським народом.«Палають вогні при дорозі…». Поетична уява Андрія Малишка оживляє в цьому вірші події давніх часів — набіг татар на Україну. Вороги ділять награбоване:«Бери собі матір із дітьми,Отару овець і волів.— Віддай мені шаблю-дамаску,Як сам ватажок повелів».Біль і гнів відчувається в цьому вірші. Малишко дуже стисло і яскраво подає картину набігу, кожна деталь тут працює на створення образу. «Палають вогні при дорозі…» ще раз доводить нам близькість поета до народу, адже будова й поетичні особливості вірша нагадують народні пісні та балади. Недовго торжествують розбійники. Козаки під проводом Петра Сагайдачного сповна відплачують за смерть і ганьбу, за сльози матерів та дітей:«І шаблі скреснули і впали,І порох покрив сіножать.Татарські порубані костіПід сонцем палючим лежать».Андрій Малишко розумів велич людини праці, красу хліборобського труда, святість родової пам’яті. Ось кілька прикладів.
