Івоніка Федорчук – від природи спокійна і лагідна людина, працьовитий хлібороб і люблячий батько. Добре знаючи, що «чоловік без землі нічого не варт», він усе життя важко працює, щоб придбати землю. Земля для Івоніки становить смисл його життя. Віддавши все землі, що може віддати їй людина, він змушений і тепер щоденно наполегливо працювати для того, щоб триматися на ній, щоб не потрапити до лав безземельних селян. Говорячи, що «ми, наче чорні воли, тягаємо з ранку до ночі», Івоніка думає не про те, щоб полегшити свою працю, а про те, щоб більше енергії, більше сил, більше працьовитих рук віддати землі, бо «руки, за його висловом, - то все наше багатство, то наше добро, то наша скарбона».
"До писання не складалися її пальці, звикли лиш до "грубшої" праці, а до читання неставало часу". "Була прегарна в тій хвилі. Середнього росту, з темним, як шовк, волоссям, мала на собі скромну ріклю, що, не стісняючи її в рухах, приставала пестливо до її молодої, гнучкої статі, що, на око ніжна, таїла в собі силу та вабила до себе, мов музика, гармонією жіночності." " Була чесна дівчина, про яку й одна душа злого слова не сказала. До того, знала стільки прерізних робіт, про які іншим дівчатам в селі й не снилося. Все була коло панни й вивчилася при ній всячини. Панна говорила з нею, мов із рівною собі. А й стидлива була страшенно. Там, де інші дівчата лускали зо сміху, штовхаючи одна одну ліктем, ніби потайки, та перешіптуючися, вона соромилася до сліз і була б, мабуть, із сорому в землю запалася із-за того, що чула все, особливо ж коли він(Михайло) був при тім. " "На танці не ходила ніколи. Була майже від чотирнадцяти літ на службі у дворі, а забави й розривки її сільських ровесниць були для неї цілковито чужі. Не мала й жодних товаришок між сільськими дівчатами й товаришувала виключно з донькою Докії, Парасинкою. З іншими не мала що балакати. У неї не було таємниць і любовних справ, які спонукували дівчат до шаленого дитячо-безумного сміху й переговорів."
солодкий , швидко загадка, рибка, жабка , стежка .