Объяснение:
Думаю, чи випадково так склалося, що один із найсильніших наших боксерів — Володимир Кличко — вкотре підтвердив свій титул чемпіона саме тоді, коли в кінотеатрах почали крутити перший за роки незалежності дитячий фільм «Іван Сила». А ще — чи міг би кіногерой Іван Сила, як ті ж таки брати Клички, стати позитивним прикладом для підлітків, яким адресовано фільм? Чи здатен він із його кіно-гаслом «Правда завжди переможе» стати для хлопчаків тим, на якого хотілося б рівнятися? Таким собі «міцним горішком» і супергероєм, родом із закарпатського села Білки.
І ще думаю, чому книжка Олександра Гавроша «Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу» («Видавництво Старого Лева», 2007), яку покладено в основу кінострічки, опинилася якось на маргінесах. Може, це тенденція — не говорити про книжки? Бо й про те, що за романом Володимира Рутківського «Сторожова застава» («А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га», 2012) теж зовсім скоро знімуть фільм, навіть профільні літературні сайти ні словом не обмовилися. Дивно, бо в університеті мене вчили, що екранізація — вторинний продукт, це завжди інтерпретація літературного твору, погляд цілої команди людей — режисера, сценариста, акторів, костюмерів, продюсерів, зрештою, глядача й багатьох інших. Це завжди щось цілковито відмінне від літературного твору, де відбувається головним чином діалог книжки й читача, навіть не автора й читача. Бо те, що автор «хотів сказати» часто не має нічого спільного з тим, що він у результаті сказав. Адже й послання авторів фільму «Іван Сила» (режисер — Віктор Андрієнко, сценарій Віктора Андрієнка та Ігоря Письменного) відрізняється від того, яке, підозрюю, мав на увазі автор книжки. У книжці Гавроша головне — пізнавальність і розважальність: треба було розповісти дітям цікаву й захопливу історію про їхнього співвітчизника, не вдаючись особливо в роздуми про те, ким був Іван Фірцак, чому він став саме таким, чому покинув кар’єру в розквіті слави й повернувся в Україну, де його благополучно на довгі роки забули. У розважальній пригодницькій книжці можна зробити героя трохи смішним і карикатурним, характери — поверхневими, можна наприкінці кожного бою чи трюку вкладати йому в уста мрії про «мамині галушки», а в іншій книжці (про дитинство Івана Сили з серії «Життя видатних дітей» «Граней-Т») можна взагалі написати, що мама в Іванка померла, коли той був ще зовсім малий… Гм, а може, згадка про мамині галушки — то мало би бути не смішне, а навпаки — дуже сумний лейтмотив, який би нагадував читачеві, що герой твору є сиротою? Тоді все стає місця і мої претензії безпідставні.
Натомість Віктор Андрієнко в своїй інтерпретації життя Івана Сили намагається зробити кіно про велику людину, героя, якому не віддали належного. Фільм завершується епізодом, де старий уже Іван Фірцак-Кротон допомагає витягти вантажівку з багна (по суті здійснює подвиг), а односельці на те кидають: «Отак би й зразу!» й відразу розходяться. Ні оплесків, ні визнання. Стрічка вийшла трохи сентиментальна, трохи весела, а трохи схожа на голлівудські фільми про шлях селянського парубка до американської мрії. Тільки ось в українському варіанті ця мрія сон (уся ж бо історія наснилася хлопчакові, який зупинився на ніч у хаті Івана Фірцака), і це у фільмі Андрієнка чи не найсумніше. Мабуть, тому й музика у фільмі прекрасна й печальна, яка тільки в титрах змінюється життєствердним і натхненним саундтреком «ТНМК».
До речі, стрічку про найсильнішу людину ХХ століття, нашого співвітчизника й кумира європейської молоді початку ХХ століття, якого у світі знали краще, ніж в Україні, на 100% профінансувала держава. У неї, за словами Катерини Копилової з Держкіно, своя вигода — виховання молодого українського глядача, який в основному сформований іноземними фільмами, героями та цінностями. Про це говорить в інтерв’ю й виконавець ролі Івана Сили, донецький силач Дмитро Халаджи: «Найчастіше звертаємо увагу на чужих героїв. Але нам потрібно згадувати про своє, національне надбання. Це фільм про забуту історію українського народу. (…) Приміром, китайці дотепер знімають десятки фільмів про одного Брюса Лі. Адже в нас теж є ким пишатися — той же Піддубний, Фірцак і багато інших, імена яких у свій час звучали на весь світ! Але ми чомусь ховаємо це, десь це в нас закопане, зарите…». І при тому бажано згадувати таких героїв, які після здійснення подвигів жили довго й щасливо, додає Володимир Рутківський, який у своїх творах формує якраз позитивний образ історичних героїв, без плачів і марних смертей.
Головним предметом художнього осмислення в романі "Чорна рада" П. Куліша є історичне минуле України, події, що відбувалися після Переяславської угоди 1654 року. Письменник, патріот України, який страждав від рабського підневільного становища рідного краю і мріяв про об'єднання України, з болем розповідає про ті часи, коли нашу землю, колись вільну, славну своїм героїчним минулим, визвольною боротьбою за незалежність, після смерті Богдана Хмельницького почали роздирати міжусобні чвари.
Письменник намагається вирішити в романі проблему народу і героя, з'ясувати роль державного діяча в історії. Він щоразу згадує давнє, а то й прадавнє минуле України, її славетних лицарів — Петра Сагайдачного, Самійла Кішку, Остряницю, Наливайка, Нечая, Морозенка, які стали немеркнучою славою України.
Якими ж є у романі "Чорна рада" ті, що претендують на роль народного ватажка? Рвуться до влади, мріють про гетьманську булаву троє: Павло Тетеря, Іван Брюховецький та Яким Сомко.
Павло Тетеря — прибічник польської шляхти, його політика не викликає симпатій. Надто довго та тяжко "ляхи та недоляшки душили Україну".
рилатим ґрунту не треба
Мрія. Неповторна, крилата, особлива… Вона дає змогу думати про краще, неземне, а іноді стає метою життя, дозволяє забути про буденність і просто літати, там – у небі, у хмарах. У кожного вона своя, та не знайдеться такої людини, яка ніколи не мріяла.
Мрія – це щось надзвичайно бажане і незрозуміле водночас, те, що забирає тебе у буденності світу і відносить далеко-далеко – туди, де, здавалося б, і залишився назавжди, де так добре і ніщо не турбує.
…Небо такого блаженного кольору, що просто завмираєш у захваті. Жадібно вбираю очима чисту небесну блакить. Довкола тихо. Здається, ось та мить, мить –для мрії. Та раптом над головою чується набридлий звук. Такий, ніби хтось вирішив проїхатися на своєму раритетному авто. Хмм. Дивно. Де проїхатися? Тут, на непроторених дорогах поліського міста? Відкриваю очі і бачу людину, людину в НЕБІ, та ще й на досить дивному апараті.
«О дивак!» – подумала я, і мою голову вмить покинули мрійливі думки. Тепер мене цікавило, хто він: чарівник чи, може, один із тих, що носять гамівні сорочки.
…Анатолій Віталійович Литвин – звичайна людина, уродженець села Висоцьк Дубровицького району. Уже змалечку в його дитячій душі з’явився потяг до неба: як і інші діти Радянського Союзу, мріяв стати льотчиком. Та життя – річ непередбачувана: не все трапляється так, як плануєш. На деякий час мрія відійшла на задній план. Проте дитяча душа цілеспрямована і вперта. Мабуть, саме тому Анатолій Віталійович не полишив своєї мрії і в дорослому віці.
Мрія… Та хіба ж мріями єдиними живе людина? Щоб досягти їхнього здійснення, вона наполегливо працює. Так і цей дивак. Уже у старшому віці, коли немає такої кількості тих надокучливих проблем, він знайшов час для її здійснення. Відкрив сторінку в Інтернеті і наяву побачив вимріяне. Часу довго не гаяв, і придбав власний мотопараплан.
Червень. На небі жодної хмаринки. Теплий, помірно сильний вітер. Гудіння мотору, шерех парашута і ось він – той жаданий перший політ. Банальна фраза, але, дійсно, «важко уявити» той стан душі, ту по-дитячому щиру радість. Дубровицьке небо бідне на такі польоти. Не ширяють у ньому ні літаки, ні дирижаблі, ні інші «чуда техніки».Та воно надзвичайної краси. Саме це і заставляє багатьох піднімати очі вгору.
Зараз, коли так часто бачиш його в небі, дивно чути, що спочатку «ховався від людей, щоб не подумали, що дурний». Нині це вже закономірне явище. Чуєш гуркіт мотора, і вже навіть не треба піднімати голову ввись – і так знаєш: то він – знайомий мрійник. Він дуже часто літає. Та кожен в той момент думає про своє: хтось: «Людині нема що робити», дехто: «Божевільний. Він же може вбитись!», а інші, так, як і я, згадують свою давню мрію. Думають про те, що слід трішки попрацювати, і вона обов’язково здійсниться.