До іть будь-ласка. Що лягло В основу поетичної книги О.Олеся «Княжа Україна»?а)рзповіді діда б)міфий легенди в)літописи,історичні наукові праці г)враження від подорожей Ураі'ною
Українська пісня – це бездонна душа народу, це частина його духовного життя. Вона не залишає народ ні в радості, ні в горі, крок за кроком слідує за ним від дитинства до старості.
Усім відомо, що зараз ХХІ століття, і сьогодні співають сучасних пісень популярних відомих виконавців. Однак народні пісні не зникають із нашого життя. Що ж служить причиною цього?
Кожне своє враження, кожне переживання людина виливала у пісні. Особисті почуття втілено у ліричних піснях, роздуми про тяжку долю та працю – в бурлацьких та наймацьких, радість від багатого урожаю – в обжинкових, любов до дитини – у колискових… Скільки їх – народних пісень – важко навіть уявити. І у кожній з них – щось особливе, незвичайне, до болю рідне:
Стоїть явір над водою, в воду похилився.
На козака пригодонька, козак зажурився…
Слухаючи слова цієї пісні, мимоволі уявляєш собі сміливого та дужого козака, який нагадує міцний кремезний явір. Дівчина ж у піснях найчастіше порівнювалася з вербою чи калиною – символами України та ніжності і краси.
Багато письменників використовували та й зараз використовують мотиви народних пісень у своїй творчості. Згадаймо інтимну лірику І. Франка чи його цикл поезій «Веснянки», «Колискову» Лесі Українки чи балади Т. Г. Шевченка.
Крім цього народні пісні завжди цікавили літературознавців. Немало відомо фольклористів та українських письменників, які захоплювалися збиранням та записом народних пісень. Це, знову ж таки, І. Я. Франко, Г. Квітка, І. Вагилевич та Я. Головацький. За матеріалами,які вони зібрали, укладено чимало збірок українських народних пісень.
Не можна згадати жодної родини, де б не співалися українські пісні. У кожній сім ї над колискою лунає перша пісня, яку чує дитина від матері – колискова. І часто це саме та колискова, яку співала ненька мамі цієї дитини, а їй – її мати… Так українські пісні і дійшли до нас – з покоління в покоління, з уст в уста… Росте дитина, а пісні народні залишаються з нею. Хто ж не знає вічного:
Щедрик, щедрик, щедрівочка,
Прилетіла ластівочка…
Дитина виростає, закохується , і ллється ніби з самої душі:
Ніч яка місячна, зоряна, ясная,
Видно, хоч голки збирай…
Потім весілля, народні обряди, весільні пісні… І знову над колискою молода мати ніжною споконвічною неньчиною колисковою закликає своїй дитині щастя та долі… І так – з роду в рід, з покоління в покоління…
Тож і не зникає народна пісня, і ніякі сучасні мелодії не зможуть її замінити, бо в ній – історія нашого народу, його душа, його слава!
«Захар Беркут» характеристика Мирослави Становище героїні у повісті Мирослава — дівчина-русинка, дочка боярина Тугара Вовка. При народженні втратила матір; виховувала її проста селянка, змалку привчаючи дівчину до всякої роботи. Життєві умови, оточення, принципи і прагнення Мирослава зростала духовно багатою, незалежною, але зовсім не знала життя, була обмежена у спілкуванні з людьми (тому й не підозрювала про темні справи батька). Звідала виховання (навчилася володіти зброєю, бути витривалою). Головне для Мирослави — бути вірною собі, завжди діяти так, як підказує сумління і серце, тому дівчина виступає проти батька на боці тухольців, стає справжньою патріоткою, має розвинене почуття справедливості. Вона не осквернила свого роду, рідної землі, не зрадила, як її батько, а стала на праведний шлях боротьби з ворогом. Тип характеру, риси вдачі Мирослави У Мирослави ніжне серце, але водночас вона — жінка-воїн: єдина з жінок брала участь у небезпечних ловах на дикого звіра. Смілива, вольова, потрапивши в смертельну небезпеку, не розгубилася. У боротьбі тухольців з монголами дівчина виявляє себе справжнім патріотом, мужнім, розумним, кмітливим воїном. Вчить тухольців робити смертоносну зброю — метавки, сама бере участь у бою. Найяскравіше її основні риси характеру проявляються у конфлікті між батьком-боярином і тухольською громадою. Дізнавшись, що батько —зрадник, Мирослава відмовляється від нього й переходить на бік тухольської громади. Життєва доля Мирослави Доля Мирослави, безумовно, трагічна. Дівчина любить батька, прагне врятувати його честь, повернути на шлях єднання з народом, але це їй не вдається. Вона не знаходить йому виправдання, бо через нього гинуть сотні невинних людей. Мирослава покохала простого хлопця, який в очах її батька був хлопом. Близькими їй стали Тухольщина та її мешканці. Вона намагається врятувати з полону Максима, не задумуючись, що буде з нею самою. Виступає проти рішення Захара Беркута розбити ворогів до останнього, вбивши при цьому й сина. «Замість батька дала їй доля брата … і мужа …» Максим і Мирослава отримали благословення від Захара Беркута. Портрет, зовнішність Мирослави Портрет змальовано народно-поетичними засобами. Її тонкий стан порівнюється з тополею; вона «звинна, як вивірка», «рум’яніється, як рута», в неї «чорні, палкі очі». Тухольці, милуючись нею, говорили (характеристика іншими персонажами): «От дівчина! Тій не жаль би бути мужем». «Дивна дівчина! — думалось йому (Максимові) раз по разу, — такої я ще й не видав ніколи!» «Дівчино! Чародійська появо! — скрикнув він (Максим), вдивляючись у неї напів з тривогою, а напів з глибоким поважанням. — Хто ти, і хто прислав тебе сюди з такими вістями? Бо тепер я бачу, що ти не можеш бути Мирослава, дочка Тугара Вовка. Ні, ти, певно, дух того Сторожа, котрого звуть опікуном Тухлі.» Мова героїні багата, пересипана епітетами і порівняннями. У висловлюваннях Мирослави любов, поєднана з почуттям власної гідності. Ставлення автора до Мирослави Автор ставиться до своєї героїні з любов’ю і повагою. Він зачудований нею, пише, що все в ній зливалося в таку «дивну чаруючу гармонію, що хто раз бачив її, чув її мову, той довіку не міг забути її лиця, її ходи, її голосу».
Усім відомо, що зараз ХХІ століття, і сьогодні співають сучасних пісень популярних відомих виконавців. Однак народні пісні не зникають із нашого життя. Що ж служить причиною цього?
Кожне своє враження, кожне переживання людина виливала у пісні. Особисті почуття втілено у ліричних піснях, роздуми про тяжку долю та працю – в бурлацьких та наймацьких, радість від багатого урожаю – в обжинкових, любов до дитини – у колискових… Скільки їх – народних пісень – важко навіть уявити. І у кожній з них – щось особливе, незвичайне, до болю рідне:
Стоїть явір над водою, в воду похилився.
На козака пригодонька, козак зажурився…
Слухаючи слова цієї пісні, мимоволі уявляєш собі сміливого та дужого козака, який нагадує міцний кремезний явір. Дівчина ж у піснях найчастіше порівнювалася з вербою чи калиною – символами України та ніжності і краси.
Багато письменників використовували та й зараз використовують мотиви народних пісень у своїй творчості. Згадаймо інтимну лірику І. Франка чи його цикл поезій «Веснянки», «Колискову» Лесі Українки чи балади Т. Г. Шевченка.
Крім цього народні пісні завжди цікавили літературознавців. Немало відомо фольклористів та українських письменників, які захоплювалися збиранням та записом народних пісень. Це, знову ж таки, І. Я. Франко, Г. Квітка, І. Вагилевич та Я. Головацький. За матеріалами,які вони зібрали, укладено чимало збірок українських народних пісень.
Не можна згадати жодної родини, де б не співалися українські пісні. У кожній сім ї над колискою лунає перша пісня, яку чує дитина від матері – колискова. І часто це саме та колискова, яку співала ненька мамі цієї дитини, а їй – її мати… Так українські пісні і дійшли до нас – з покоління в покоління, з уст в уста… Росте дитина, а пісні народні залишаються з нею. Хто ж не знає вічного:
Щедрик, щедрик, щедрівочка,
Прилетіла ластівочка…
Дитина виростає, закохується , і ллється ніби з самої душі:
Ніч яка місячна, зоряна, ясная,
Видно, хоч голки збирай…
Потім весілля, народні обряди, весільні пісні… І знову над колискою молода мати ніжною споконвічною неньчиною колисковою закликає своїй дитині щастя та долі… І так – з роду в рід, з покоління в покоління…
Тож і не зникає народна пісня, і ніякі сучасні мелодії не зможуть її замінити, бо в ній – історія нашого народу, його душа, його слава!