Основними естетичними категоріями є прекрасне й потворне, гармонія і міра, піднесене й низьке, трагічне і комічне, які у процесі історичного розвитку можуть змінюватися. Категорії естетики взаємопов’язані і взаємопронизують одна одну. Але кожна з них має свій специфічний зміст. Як правило категорія "прекрасне” дається нам через більш вузькі поняття. Наприклад, "краса”, "піднесене”. Краса – більш буденне поняття, прекрасне – категорія межової досконалості й гармонії, що майже зливається з ідеальними уявленнями. Краса ніби заземлена, хоча вона постає, як духовна якість, прекрасне піднесено в духовну височінь – майже до божественного стану і статусу. Прекрасне – категорія естетики, що характеризує явища з точки зору досконалості, як такі, що мають вищу естетичну цінність. В прекрасному, з одного боку, фіксуються найбільш загальні реальні якості предметів і явищ дійсності, а з іншого, – виражаються відношення до них людини. Важливо відмітити, що зовнішню красу можна розглядати окремо, тільки враховуючи її відносну самостійність. Вона не може бути абсолютною цінністю без зв’язку з внутрішньою красою. Тому узгодженість частин, ритм, симетрія прекрасні тільки в тому випадку, коли вони відображають благородну ідею. Красивим є те, що виражає величність цілей, духовне багатство, моральну чистоту. В органічній єдності зовнішньої і внутрішньої краси пріоритет належить внутрішній красі. Краса службової діяльності, зокрема юридичної, є одним із важливих факторів підвищення її ефективності. Вона створює привабливість праці, зацікавленість роботою, формує потяг до праці, що переходить у внутрішню потребу стверджувати в житті добро, гуманізм, справедливість, законність.
Проблема прекрасного здавна цікавить мислителів, про що свідчить величезна кількість суджень і розмірковувань. Уявлення про прекрасне різняться в різні періоди розвитку людства. Прикладом цього може слугувати уявлення про жіночу красу. Звернімося за ілюстративним матеріалом до творів мистецтва, в яких найповніше втілені ідеали жіночої краси, адже мистецтво намагається втілити образ прекрасної людини, яка б увібрала в себе найкращі риси свого часу. Античне мистецтво визнає красивим натреноване фізичними вправами тіло, яке гармонійне за своєю будовою і позбавлене будь-яких фізичних вад. Окрім того, греки вважали, що людська краса є даром богів, боги можуть наділяти красою своїх улюбленців. Загальновизнаним ідеалом жінки-красуні в Греції був образ Єлени Прекрасної, дочки Леди і Зевса, через яку розпочалася Троянська війна: Середньовіччя пропонує нам зовсім інший ідеал жіночої краси. Красивою може бути лише знатна дама, яка має худе тіло, запалі від недоїдання щоки, бліду шкіру, до якої ніколи не доторкається сонячне проміння – засмага є ознакою простолюдинки, - у неї обов’язково біляве волосся і сині очі. В цілому таке уявлення про жіночу красу відповідало загальній світоглядній настанові Середньовіччя - найголовніше – це душа, проблема душевного ння, постійна напруга в бік потойбічного життя за рахунок умертвіння плоті та приниження ролі тіла в житті людини. Відродження тільки в завершальний стадії вустами У.Шекспір утвердить ідеал красивої жінки як земної істоти. В живописі з’являється образ жінки-мадонни, - образ одухотвореної і піднесеної жіночої краси, який часто овіяний трагізмом, такі жінки на полотнах Рафаеля, Леонардо да Вінчі.
Повість М. Коцюбинського "Дорогою ціною" присвячена життю українського народу на початку XIX ст. У повісті відтворено долю молодих людей, яка була досить типовою для того часу. Опинившись в неволі, трудове селянство, "як дикий тур, загнаний, знесилений", не бажало, одначе, скоритися з панським ярмом на шиї. Багато з них бігло з-під кріпацтва у вільні краї, зокрема за Дунай, де після зруйнування Запорозької Січі 1775 року було засновано Задунайську Січ. Але й там не було волі і спокою, бо панство ловило втікачів і, якщо не засилало до Сибіру, то "одсилало в кайданах назад, знов у неволю, на панщину". І невідомо, що було краще: загинути чи залишатися жити у знущанні.
Головні герої повісті — Остап та Соломія — кохали одне одного. Але для пана вони, як й інші кріпаки, були "товаром", тому він розлучив їх і видав заміж Соломію за свого хурмана. Пан катував нагаями дідуся Остапа, збирався забити самого Остапа за його сміливе слово. Все це спричинило до втечі.
Остап мав на меті жити поміж вільних людей, а Соломія мріяла оселитися у слободі, господарювати та піклуватися про Остапа. Цим мріям не судилося здійснитися. Остап і Соломія були не поодинокі у бажанні здобутися волі: цілими родинами бігли від кривди та знущання селяни, підтримуючи одне одного. Важким був шлях за кордон. Але й за кордоном їх не чекала бажана воля: спочатку Остапа було поранено, потім Соломія і Остап потрапили у циганське злодійське гніздо, через що Остапа забрали до в'язниці та збирались відправити назад до пана.
Соломія не уявляла собі життя без Остапа, тому хотіла визволити його. Для цього вона склала план і разом з Іваном Котигорошком спробувала відбити Остапа у турків, коли вони перевозили його через Дунай. Але ця спроба визволити Остапа закінчилася загибеллю Соломії та Івана.
Остап залишився живий. На все життя на його тілі зосталися сліди мордувань від пана, москалів, турків. Втрата Соломії була для нього втратою половини душі. Гірке, самотнє життя прожив Остап, чекаючи часу об'єднання з другою половиною себе у потойбічному світі.
Доля Остапа та Соломії вражає трагічністю й високою красою. Остап, вихований дідом у давніх традиціях вільного козацтва, усе життя не тільки мріяв про волю, але й здобув її. Дуже дорого заплатив він за бажану волю. Велике кохання покликало Соломію піти за Остапом у пошуках волі. її не спинили труднощі та небезпека. Дуже прикро, що Соломія загинула, а Остап, замість подружнього життя з нею, мав тільки спогади про своє кохання.
Як правило категорія "прекрасне” дається нам через більш вузькі поняття. Наприклад, "краса”, "піднесене”.
Краса – більш буденне поняття, прекрасне – категорія межової досконалості й гармонії, що майже зливається з ідеальними уявленнями. Краса ніби заземлена, хоча вона постає, як духовна якість, прекрасне піднесено в духовну височінь – майже до божественного стану і статусу.
Прекрасне – категорія естетики, що характеризує явища з точки зору досконалості, як такі, що мають вищу естетичну цінність. В прекрасному, з одного боку, фіксуються найбільш загальні реальні якості предметів і явищ дійсності, а з іншого, – виражаються відношення до них людини.
Важливо відмітити, що зовнішню красу можна розглядати окремо, тільки враховуючи її відносну самостійність. Вона не може бути абсолютною цінністю без зв’язку з внутрішньою красою. Тому узгодженість частин, ритм, симетрія прекрасні тільки в тому випадку, коли вони відображають благородну ідею. Красивим є те, що виражає величність цілей, духовне багатство, моральну чистоту. В органічній єдності зовнішньої і внутрішньої краси пріоритет належить внутрішній красі.
Краса службової діяльності, зокрема юридичної, є одним із важливих факторів підвищення її ефективності. Вона створює привабливість праці, зацікавленість роботою, формує потяг до праці, що переходить у внутрішню потребу стверджувати в житті добро, гуманізм, справедливість, законність.
Проблема прекрасного здавна цікавить мислителів, про що свідчить величезна кількість суджень і розмірковувань. Уявлення про прекрасне різняться в різні періоди розвитку людства. Прикладом цього може слугувати уявлення про жіночу красу. Звернімося за ілюстративним матеріалом до творів мистецтва, в яких найповніше втілені ідеали жіночої краси, адже мистецтво намагається втілити образ прекрасної людини, яка б увібрала в себе найкращі риси свого часу. Античне мистецтво визнає красивим натреноване фізичними вправами тіло, яке гармонійне за своєю будовою і позбавлене будь-яких фізичних вад. Окрім того, греки вважали, що людська краса є даром богів, боги можуть наділяти красою своїх улюбленців. Загальновизнаним ідеалом жінки-красуні в Греції був образ Єлени Прекрасної, дочки Леди і Зевса, через яку розпочалася Троянська війна:
Середньовіччя пропонує нам зовсім інший ідеал жіночої краси. Красивою може бути лише знатна дама, яка має худе тіло, запалі від недоїдання щоки, бліду шкіру, до якої ніколи не доторкається сонячне проміння – засмага є ознакою простолюдинки, - у неї обов’язково біляве волосся і сині очі. В цілому таке уявлення про жіночу красу відповідало загальній світоглядній настанові Середньовіччя - найголовніше – це душа, проблема душевного ння, постійна напруга в бік потойбічного життя за рахунок умертвіння плоті та приниження ролі тіла в житті людини.
Відродження тільки в завершальний стадії вустами У.Шекспір утвердить ідеал красивої жінки як земної істоти. В живописі з’являється образ жінки-мадонни, - образ одухотвореної і піднесеної жіночої краси, який часто овіяний трагізмом, такі жінки на полотнах Рафаеля, Леонардо да Вінчі.