Спершу про меркантильне. Грошей на культуру в незалежній Україні завжди шкодували. Бюджет не передбачав великих витрат. Всього один відсоток, від якого могли відщипнути на інші потреби. Платники податків щиро вірили, що культура сама мусить себе спонсорувати, перейти до ринкових відносин. Книгу чи пісню прирівняли до «Снікерса». Вмієш продати – маєш гроші, не вмієш – сиди голодний.
Зрештою, те саме відбувалось і в інших пострадянських республіках. Наприклад, у Грузії, про літературу якої ми практично нічого не знаємо, оскільки і там влада не робила жодних промоцій національній культурі, зокрема, літературі. Але грузини – нація монолітна, і російська мова там не претендує на статус державної. Натомість в Україні на теренах культури уже багато десятиліть триває гібридна, як це модно зараз називати, війна з «Русским миром», яка упродовж останніх років ускладнилась ще культурним пацифізмом, чиєю зброєю є суміш совкового інтернаціоналізму з погано витлумаченим лібералізмом. Перефразовуючи відомий вислів, можна сказати: «хто не дбає про власну культуру, той змушений фінансувати чужу».
Ясна річ, високочолі державні мужі й пальцем не кивнули, щоб скласти програму захисту від «Русского мира». Їм таке й на думку не спадало. Вони могли часом приголубити когось з письменників на Форумі видавців, купити і навіть прочитати українську книжечку, але від того не переставали бути корупціонерами і зрадниками власного народу.
Я пам’ятаю, як приїхав на Форум Ющенко, коли ще був президентом, і поки він збирався, походжав та бесідував біля стенду з Марією Матіос, людей не впускали і не випускали з Палацу мистецтв, і видавці страшенно лаялись, бо за дві години втратили тисячі потенційних читачів та покупців.
Ну, а Янукович один раз зустрівся в Палаці Потоцьких з елітою Львова, куди за тих, хто завжди незмінно підтримує кожну владу, – заржавілі флюгери культури. Мене тоді занесло випадково в центр, і я не змогла потрапити у потрібний будинок, бо все було перекрите, поки наші вічно живі інтелектуали вирішували з гарантом проблеми української культури. Балаканина, широкі жести з боку влади, а з боку культурних діячів – слізні чолобитні, петиції на захист когось чи чогось.
Здається, й зараз нема державної волі боротись з «Русским миром», почути тисячі діячів культури – не культурної номенклатури, не моральних авторитетів, які самі себе назвали моральними авторитетами, серед яких немає ні Ліни Костенко, ні Валерія Шевчука, ні Івана Марчука, бо ті тихо роблять свою справу і несуть нелегку місію, дотримуючись здорової дистанції від будь-якої влади.
Разом з армією, освітою, медициною мовчки та послідовно суспільство і влада нищили культуру, тож тепер маємо війну, якої не було б, якби на Донбасі були українські школи й українські книгарні, якби було встановлено квоти на українську книгу, українські видання і україномовний ефір. Ніхто не пішов би у сепаратисти і терористи, якби знав, що за зневагу над державною мовою і державними символами може сісти до цюпи. Бо країна, де за блок вкрадених цигарок підлітків ув’язнюють на три роки, а за вбивства і катування патріотів – посадять під домашній арешт, а далі відпускають на всі чотири сторони з заставою чи без, не лише не має правової культури, а й схильна до суїциду.
Суспільство виглядає не краще, бо ж воно породило цю владу. Пересічний український культурний споживач шкодує книжки власним дітям, не ходить в музеї, ненавидить класичну музику, довго не витримує українського року, ставить пластикові вікна в старовинних будинках і регулярно дивиться шоу Шустера та російські серіали. Він не може вибудувати логічний зв’язок між улюбленим гуртом Путіна "Любе"» і розпореними животами патріотів у Слов’янську, між церквою Московського патріархату в Почаєві і зруйнованими дитячими садками й обстріляними шпиталями на Донбасі.
Саме на нього, пересічного, сірого й ординарного, робить ставку влада, саме на нього рівняється ринок дешевого культурного мила і гіпсових гномиків та ангеликів. Бо серед тих, хто повстав і хто пішов зараз добровольцем, катма подібних культурних споживачів, а якщо і є, то вони легко перевиховуються й починають розуміти, що іншої України нема ніде у світі.
Потік масової культури іноземного походження (бойовики, фільми жахів, бандитські серіали, комп’ютерні ігри-стрілялки) за двадцять років стали зразком для наслідування для підлітків, що не знали іншого мистецтва й інших розваг, і поодинокі спалахи насильства тепер зливаються в одну вогняну лінію, й голос диявола шепоче: ВБИТИ ЛЕГКО.
Ранішнє сонечко розпочало свій рух.Прокинувшись від сну Вадимчик перш за все вирішив перевірити вміст холодильника що стояв на кухні.Першими його увагу привернули молоко і йогурт.Скуштувавши і те і друге хлопчина одяг кросівки і вийшов у залу де на рожевому підносі лежало велике червонощоке яблуко і велика зелена слива які чомусь не заслужили на його увагу зате великий смугастий гарбуз розрізаний на вузенькі шматки привернув увагу Вадимчика і був ним покуштований.Далі Вадимчик вирішив обійти усе своє господарство і подався на город де по дорозі йому потрапилапід ноги велика коричнева жаба яку він не став чіпати бо попереду на нього чекало багато важливих і цікавих справ.Першим на краю городу ріс великий жовтоголовий сонячник далі рівненькими рядочками розташувалась морква біля сонячника на високій жердиніначе казковий дракон колихалось городнє пугало.Поряд з ним на грядках росли помідор базилік чебрець кориця а ближче до краю городу красувався гарненький колодязь.вдалині виднілись гори.за парканом дзюркотів струмок з чистою іскристою наче родзинки водою.Вадимчик узяв прслонений до паркану велосипед одягнув сонцезахисні окуляри і його вранішній сон щез наче його й не було.Яскраве сонце підіймалось все вище і вище.На березі річки його друзі вже розклали багаття від сонечка блищала і переливалась вода в невеликій звивистій річечці а поряд на широкій асфальтованій площадці хлопчики та дівчатка вже вдягали ролики щоб кататись словом починався новий чудовий день і Вадимчик попрямував у бік площадки щоб теж приєднатись до друзів.
«Момент» — імпресіоністична новела, яку написав Володимир Винниченко у 1910 році. У ній поєднались реалістичне змалювання дійсності й філософський підтекст про плинність життя, про щастя людини, про мить як частинку вічності.
Зміст
1 Основна тема та ідея
2 Головні герої
3 Проблематика
4 Символічні образи
5 Сюжет
6 Екранізація
7 Джерела
Основна тема та ідея
Тема: історія короткого кохання між революціонером і панною в небезпечній для життя ситуації.
Ідея: оспівування почуття кохання та усвідомлення скороплинності щастя.
Рік написання: 1909.
Літературний рід: епос.
Жанр: новела.
Головні герої
революціонер;
панночка Муся;
контрабандист Семен Пустун.
Проблематика
Життя і смерть;
Пізнання моменту;
Філософія людського життя;
Людина і моральні канони.
Символічні образи
До символічних образів належить ліс, поле, ворон, комаха та кордон. Так, ліс символізує ворога у період небезпеки, а також, у період кохання, поле — є символом нового народження, появи чогось свіжого, недоторканого. Ворон асоціативно сприймається зі смертю, комахи — з порушенням правил у житті, а кордон, що є важливим символом у новелі, сприймають як прикордонний стан між життям і смертю.
Сюжет
Події розгортаються навесні, коли «кохалося поле, шепотіло, цілувалось…з небом, з вітром, сонцем. Пахло ростом, народженням, щастям руху і життя, змістом сущого».
Революціонер зустрічається з панночкою в клуні перед спланованим нелегальним переходом через кордон. Панна теж тікає від переслідування поліції. Головний герой закохується в панночку.
Вони успішно переходять через кордонну смугу, заховану в лісі. Ейфорія перемоги, збудженість, шаленство почуттів охопили героїв. Вони повністю віддаються спалаху кохання, який осяяв їхні душі, попри абсолютну недоцільність і несвоєчасність, на перший погляд, цього почуття. Воно здається оманливим і поверхневим, але герої переконані, що «щастя — момент. Далі вже буденщина, пошлість».