Введення. За злочинну діяльність Щуку силоміць представили до суду. Опис суддів. Таємний зв’язок Щуки і Лисиці.
Основна частина. Судовий процес над Щукою. Винесено вирок, дія якого припинена.
Закінчення. Новий вирок суддів за пропозицією Лисички: «У річці ворожу Щуку утопити!» Що й було виконано.
Усі образи в цій байці є алегоричними. За масками криються типові персонажі з реального життя. Письменник бачив навколо себе суспільну несправедливість і не міг з нею змиритися, тому засудив її у своєму творі. Бо кожному українцеві по-справжньому болять негаразди та нечесність у своїй рідній землі.
Леонід Глібов у байці «Щука» зображує сучасну йому систему судочинства, і змальовуючи узагальнені образи суддів та працівників судової системи. Автор наголошує на проблемах нерозумності деяких державних працівників.
Творчість Шевченка впродовж всього його життя, зокрема його листи і записи у «Щоденнику», всіяні зверненнями до Бога, пронизані християнським світосприйняттям та зацікавленням до тем церкви й віри.[2]
Водночас Шевченкова творчість не дає однозначної відповіді, як він ставився до Бога, до церкви і до релігії загалом. Таким чином оцінки релігійності Шевченка варіюють від образу упокореного християнина, до суперечності його зовнішньої набожності «епікурейському життя, і аж до оцінок постаті Шевченка як «богохульника» Російською православною церквою та як «атеїста» комуністичною ідеологією
Кожен з нас хоч раз у житті зустрічав людей, які повністю змінювали уявлення про те, якими б ми хотіли бути. Найцікавіше, що ці люди самі не були ідеалом, були такими ж звичайними як і ми, хоча мали в собі щось таке, що змушувало нас на підсвідомому рівні тримати їх за приклад.
Неважливо, що саме в них було таким привабливим, хоча найчастіше це був саме їх вигляд, те враження, яке справляв їх шарм. І такими сильними були ті «чари», що ми, не встигнувши зрозуміти “чому?”, ставали одержимими ними. Раптом виникало бажання вдягнути те, чого ніколи не хотілося до того, як ми їх зустріли. Хотілось по-іншому їсти, спілкуватися, рухатись. Причому таке відчуття було не зовсім осмисленим, скоріш підсвідомим бажанням бути хоч у чомусь подібним до цих чудових людей. А потім ми із здивуванням раптом помічали, що ненавмисно копіюємо їх жести і манеру поводитися.
Отже, завжди знаходяться люди на яких ми б хотіли рівнятися. Але немає ніякої потреби зациклюватись на цьому, бо без НАС світ був би витонченою, бездоганною але статичною й бездушною досконалістю. Нам залишається лише усвідомити це і бути собою...
Я люблю бути собою. Здавалося, що може бути легшим? Але коли вирішуєш щось для себе і сам відповідаєш за все, що твориш, коли в тебе є люди, яких ти цінуєш – завдання бути собою впаковується в просту складність. Бути собою так, щоб іншим також було добре.
Основне завдання тут в тому, щоб ні на секунду не стати егоїстом. Не підпустити навіть близько думки, що ти знаходишся в світлі прожектора, а інші цей прожектор тримають. Поклонятися собі – означає не бути собою…
Бути собою – це почуватися на своєму місці, розуміти: ти не вічний, і час треба використовувати раціонально. Жити так, щоб депресія була в інших. Жити так, як ніхто ще не жив.
Бути собою – прекрасно. Коли ти – це ти, вибір робиться сам собою. Немає зайвих сумнівів, що правильно, а що ні. Коли ти є собою, ти щасливий. А людина мусить бути щасливою!