Объяс Ще довго за нами лунали слова дядька, та ми не хотіли нічого чути. Нас переповнював розпач. Ми спішили додому. Треба було розказати батькам чим займається дядько.
Батько вислухав нас і скрушно помахав головою. Він знав, що дядько Шпичак не гребує браконьєрством, але вбивати тварин заповідника – то вже занадто. Це так просто не минеться. Лося почнуть шукати. Брехня рано чи пізно вилізе назовні, тоді, мабуть, штрафу не минути. Та особливо батька засмутило те, що пережили ми, його діти. Один смертельний постріл перекреслив життя і надзвичайний порятунок лося.
Коли увечері зайшов дядько, усі з осудом дивилися на нього. І ті вісім недоброзичливих очей рідних людей, мабуть, уперше зачепили дядька. Він дав нам тверде слово більше не вбивати твариннение:
А ви оголосіть краще, що мене вбито. Я сидітиму тут і носа нікуди не по-тикатиму.
— Аякже! А де труп? Ти мені трупа давай, а тоді сиди: хоч сто літ! А хто бачив, як тебе було переможено? Гадаєш, всі такі дурні? Я через тебе, гевала, ночей не сплю, вже третій день п'ю. Так і зіпсуюсь до дідькової мами. А що з дочкою буде? А з Люботином? В тебе що — патріотичні почуття притуплені?
— Та ні… але я ще такий молодий… не нажився ще… — Шкода. Але що робити?
— Так, це правда. Але я вже знаю, що зроблю. Я вийду на герць. Заради князя, заради його доньки і заради Люботина. Мого Люботина. Бо ж це і моя земля!
— Що ти говориш?! Ти повинен жити! Життя володаря не варте й одного рядка поета! Ти повинен писати!»
— Ну і що? Ваш батько не винен, що мусить брехати. Якби я був справжнім драконом, то й не треба б цієї кумедії.
— Або якби князь був князем… І я — сама собою… І всі люди — людьми… А не драконами. Ах, я знаю, що зроблю! Зараз вийду до них в оцій чистенькій сукні… Нехай побачать, що нема вже кого визволяти…
— …є лицарі і з‑за границі, розумієте? Ми в жодному випадку не повинні перед ними острамитися. Але й підтяти вас жоден з них не сміє. Цього ми до-зволити не можемо. Герой мусить бути свій. Так би мовити, для історії і для прикладу.
А ви оголосіть краще, що мене вбито. Я сидітиму тут і носа нікуди не по-тикатиму.
— Аякже! А де труп? Ти мені трупа давай, а тоді сиди: хоч сто літ! А хто бачив, як тебе було переможено? Гадаєш, всі такі дурні? Я через тебе, гевала, ночей не сплю, вже третій день п'ю. Так і зіпсуюсь до дідькової мами. А що з дочкою буде? А з Люботином? В тебе що — патріотичні почуття притуплені?
— Та ні… але я ще такий молодий… не нажився ще… — Шкода. Але що робити?
— Так, це правда. Але я вже знаю, що зроблю. Я вийду на герць. Заради князя, заради його доньки і заради Люботина. Мого Люботина. Бо ж це і моя земля!
— Що ти говориш?! Ти повинен жити! Життя володаря не варте й одного рядка поета! Ти повинен писати!»
— Ну і що? Ваш батько не винен, що мусить брехати. Якби я був справжнім драконом, то й не треба б цієї кумедії.
— Або якби князь був князем… І я — сама собою… І всі люди — людьми… А не драконами. Ах, я знаю, що зроблю! Зараз вийду до них в оцій чистенькій сукні… Нехай побачать, що нема вже кого визволяти…
— …є лицарі і з‑за границі, розумієте? Ми в жодному випадку не повинні перед ними острамитися. Але й підтяти вас жоден з них не сміє. Цього ми до-зволити не можемо. Герой мусить бути свій. Так би мовити, для історії і для прикладу.
Объяс Ще довго за нами лунали слова дядька, та ми не хотіли нічого чути. Нас переповнював розпач. Ми спішили додому. Треба було розказати батькам чим займається дядько.
Батько вислухав нас і скрушно помахав головою. Він знав, що дядько Шпичак не гребує браконьєрством, але вбивати тварин заповідника – то вже занадто. Це так просто не минеться. Лося почнуть шукати. Брехня рано чи пізно вилізе назовні, тоді, мабуть, штрафу не минути. Та особливо батька засмутило те, що пережили ми, його діти. Один смертельний постріл перекреслив життя і надзвичайний порятунок лося.
Коли увечері зайшов дядько, усі з осудом дивилися на нього. І ті вісім недоброзичливих очей рідних людей, мабуть, уперше зачепили дядька. Він дав нам тверде слово більше не вбивати твариннение: