Підійде?Щастя… Здавалося б, дуже поширене слово. Всі його використовують. Всім хочеться отримати це саме щастя. Але якось так трапляється, що всім зрозуміле слово має так багато значень, що навіть важко уявити. І задумавшись про все це, починаєш розуміти, що не існує одного такого щастя, яке, якби спустилося на землю, зробило б усіх задоволеними. Кожна людина по-своєму уявляє те саме щастя: для одних — це гроші, для інших — слава, а ще для когось — це все разом узяте. Як вдало сказав про щастя Володимир Короленко: «Людина створена для щастя, як птах для польоту».
Ще з давніх-давен люди прагнули щастя, докладали всіх зусиль і робили неможливе, аби стати щасливими. Деякі сміливці навіть ішли на різні авантюри, щоб досягти щастя. Багато, на жаль, так і не отримавши свого щастя, вмирали. Пригадати хоча б аргонавтів на чолі з Ясоном, які, попри всі перешкоди, все ж таки дістали золоте руно, яке мало зробити всіх мешканців їхньої країни щасливими, і їх у тому числі. Навіть Геракл, син Зевса, робив свої подвиги, бо вважав, що тоді його візьмуть на Олімп і він буде щасливим.
Та що там брати античних героїв. Ми живемо в Україні, в країні, яка довгі роки боролася за свою незалежність, за свободу. І це зрозуміло, адже яке може бути щастя у неволі, у ярмі інших держав.
Зараз ми нарешті є громадянами вільної і самостійної країни, але ж нам усе одно цього мало. Ми уявляємо щастя як життя у повному достатку, у любові рідних та дорогих нам людей, у мирі та злагоді в країні та сім’ї, у впевненості в наступному дні тощо. І так можна перераховувати до безкінечності. А найсмішніше те, що якщо все ж таки цього досягаємо, то наша уява про щастя зміниться і ми жадатимемо ще більшого. Більше машин, більше будинків, більше грошей, все більше і більше. Недарма в одному законі економіки згадується про безмежність людських бажань і обмеженість ресурсів, щоб задовольнити ці бажання.
Бажання отримати якомога більше було і в Пузиря, головного героя твору І. Карпенка-Карого «Хазяїн». До смішного доходила його економія на одягу, харчах, бажанні нечесним шляхом отримати доходи. Навіть на власному здоров’ї, коли, погнавшись за гусьми, що скубли його стіжок, він добряче впав — це і призвело до смерті. Для чого це накопичення грошей? На мою думку, зароблені гроші треба навчитися розумно і корисно витрачати для себе, сім’ї.
Багато хто знаходить щастя у праці. Існує напівжартівливе прислів’я: якщо людина хоче бути щасливою на місяць, їй треба закохатися, якщо на рік — одружитися, а якщо на все життя — знайти роботу до душі.
Скільки людей — стільки й шляхів до щастя…
Для мене ж щастя — це коли поряд зі мною близькі, люблячі люди, у країні, якій я живу, панує порядок та справедливість, а на душі — спокій, коли я займаюся тим, що мені подобається. Я гадаю, що цього буде вдосталь, щоб я вважав себе найщасливішою людиною.
Творча практика Олександра Олеся та Миколи Вороного має чимало спільних рис. Поетів об’єднує тематичне коло. Обидва з них торкались питань вірності батьківщині, її єдності, революції 1917 років, які знайшли відображення у збірках М. Вороного «За Україну» та О. Олеся «Чужина». Митці прагнули оновити віршову техніку, шукали нові жанрові форми. Письменники використовують у своїх поезіях наказові форми, що також їх споріднює. Наприклад, вірш «Епіталама» М. Вороного промовляє: «Поспішайте від життя взяти все і все віддати!». О. Олесь у свою чергу лірично закликає: «Цілуй, цілуй, цілуй її, - Знов молодість не буде!». Обидва автори наголошують на тому, що необхідно отримувати насолоду від життя, тим самим розвиваючи гедоністичну («насолодницьку») тематику у своїй поезії. Отже, в ліриці О. Олеся і М. Вороного чимало спільного. Зокрема спільні теми, мистецькебачення, світогляд. Однією з головних моделей у творах цих письменників можна вважати імператив (наказовість).
Ще з давніх-давен люди прагнули щастя, докладали всіх зусиль і робили неможливе, аби стати щасливими. Деякі сміливці навіть ішли на різні авантюри, щоб досягти щастя. Багато, на жаль, так і не отримавши свого щастя, вмирали. Пригадати хоча б аргонавтів на чолі з Ясоном, які, попри всі перешкоди, все ж таки дістали золоте руно, яке мало зробити всіх мешканців їхньої країни щасливими, і їх у тому числі. Навіть Геракл, син Зевса, робив свої подвиги, бо вважав, що тоді його візьмуть на Олімп і він буде щасливим.
Та що там брати античних героїв. Ми живемо в Україні, в країні, яка довгі роки боролася за свою незалежність, за свободу. І це зрозуміло, адже яке може бути щастя у неволі, у ярмі інших держав.
Зараз ми нарешті є громадянами вільної і самостійної країни, але ж нам усе одно цього мало. Ми уявляємо щастя як життя у повному достатку, у любові рідних та дорогих нам людей, у мирі та злагоді в країні та сім’ї, у впевненості в наступному дні тощо. І так можна перераховувати до безкінечності. А найсмішніше те, що якщо все ж таки цього досягаємо, то наша уява про щастя зміниться і ми жадатимемо ще більшого. Більше машин, більше будинків, більше грошей, все більше і більше. Недарма в одному законі економіки згадується про безмежність людських бажань і обмеженість ресурсів, щоб задовольнити ці бажання.
Бажання отримати якомога більше було і в Пузиря, головного героя твору І. Карпенка-Карого «Хазяїн». До смішного доходила його економія на одягу, харчах, бажанні нечесним шляхом отримати доходи. Навіть на власному здоров’ї, коли, погнавшись за гусьми, що скубли його стіжок, він добряче впав — це і призвело до смерті. Для чого це накопичення грошей? На мою думку, зароблені гроші треба навчитися розумно і корисно витрачати для себе, сім’ї.
Багато хто знаходить щастя у праці. Існує напівжартівливе прислів’я: якщо людина хоче бути щасливою на місяць, їй треба закохатися, якщо на рік — одружитися, а якщо на все життя — знайти роботу до душі.
Скільки людей — стільки й шляхів до щастя…
Для мене ж щастя — це коли поряд зі мною близькі, люблячі люди, у країні, якій я живу, панує порядок та справедливість, а на душі — спокій, коли я займаюся тим, що мені подобається. Я гадаю, що цього буде вдосталь, щоб я вважав себе найщасливішою людиною.