Страждання, біль і кров випали на долю дорослого покоління під час Великої Вітчизняної війни. Та не менш важка доля була у дітей та підлітків, багато з яких залишилися без піклування дорослих, наодинці зі своїми бідами і страхами перед щоденною смертельною небезпекою, без даху над головою, у холоді та голоді. На власній долі відчув таке життя і автор оповідання «Климко» Г. Тютюнник. Вже після війни, ставши відомим українським письменником, він не зміг не пригадати тих жахів, які випали на долю дітей у страшні воєнні роки. Тому основною темою його творчості стали розповіді про життя дітей під час війни. Однією з них було й оповідання «Климко».
Головний герой оповідання, хлопчик Климко, — винахідлива, турботлива, уважна, чуйна і благородна дитина, яка мала прагнення вчитися і допомагати іншим. Він шанобливо ставився до дружби і був відповідальним до поручених справ. У важкі для його друзів часи Климко виявив непереборну готовність дістатися заповідної мети і терпляче знести усі випробування, які були під силу далеко не кожному дорослому, не кажучи вже про одинадцятирічного хлопчика.
У цьому оповіданні письменник втілив власний ідеал гідної людини, якостями якої наділив маленьку сирітську душу. У цій душі знайшлося місце безмежному співчуттю до стражденних і знедолених, милосердю й добротові до оточуючих. Щоб врятувати від голодної смерті свою вчительку з маленькою дитиною та свого шкільного товариша, він зважився вирушити у далеку подорож до Слов’янська, де збирався купити солі, а повернувшись, обміняти її на їжу. Образ головного героя змальований з життя самого Г. Тютюнника. Ніжна душа хлопчика, вразлива від природи, була чутливою від пережитих у дитинстві подій, через які він з малих літ почувався ніким не захищеним, самотнім мандрівником.
Усе своє дуже коротке життя Климко піклувався більше про інших ніж про себе. Утративши єдину у житті близьку людину, свого дядька, який був машиністом потяга і загинув від ворожої бомби, Климко не міг опанувати себе, поки не зустрів свою вчительку з маленькою дочкою, які потребували до За високе благородство вчинків і помислів доля немов винагородила Климка цими людьми. На жаль, навколо було настільки багато зла, що воно не дало маленькому творцеві добра залишитися живим. Війна забрала його у свої страшні смертельні обійми.
Повість «Климко» красива своєю правдою про гідних і благородних людей, та так само вона страшна своєю правдою про війну. Цей твір вчить нас ніколи не забувати про жахи тієї пори, залишатися справжніми людьми у будь-яких обставинах і бути готовими у важкі часи прийти на до оточуючим.
Объяснение:
Михайло Панасович Стельмах народився 24 травня 1912 року в селі Дяківцях Літинського району на Вінничині в незаможній родині. Його дід Дем’ян був невільником пана Кочубея, котрий володів подільською землею. Надзвичайно обдарований і працьовитий він здобув собі славу великого умільця. Якось пан
замовив майстрові виготовити дві фігури апостолів – Петра й Павла. Дем’ян вистругав з дерева двох могутніх молодих бороданів. Глянувши на них, відразу можна було сказати, що їм приємно було тримати в руках не тільки книгу, а й
ключі від раю. Фігури поставили перед входом до маєтку. Коли про це довідали
ся люди, то приходили подивитися на святих. І відразу пізнавали в них двох красивих дідів з рідного села. Тому й ходили туди не один раз, щоб надивитись на них. Та пан не заплатив майстрові і тоді ображений Дем’ян повантажив апостолів на віз, у власному обійсті порізав їх на дрова, хоча й жаль було надзвичайно своєї праці. Так же старався – усю душу в них вклав.
Дем’ян Стельмах втілював у собі найкращі риси українського народу: мудрість, багатогранну обдарованість, винахідливість, працелюбність, волелюбність, доброзичливість, щедрість, закоханість у красне слово і пісню.
Дем’ян завжди з охотою підтримував інтерес онука до природи завжди дбав, щоб у малого зростала шаноба до праці на землі, завжди дотримувався даного слова. Онук слухав уважно і особливо радів, коли дідусь викривляючи великі напатлані брови, обіцяв зробити малому вітряка, на вершечку якого розправить крила й гордо підніме голову молодий лебідь.
А що вже говорити про Михайликову бабусю! Скільки її руки ділечка переробили. Кревно уболівали за деревами в саду, розмовляла з ними наодинці, як з близькими рідними; хлопчикові іноді здавалося, що старенька молиться за кожну вишеньку, яблуню, грушу, сливу.
Батько письменника - Панас Дем’янович - в період російсько-японської війни був нагороджений Георгієвським хрестом за проявлений героїзм.
Спливе за водою більше ніж півстоліття; виступаючи в березні 1962 року в Одеському університеті, Михайло Панасович скаже:
“Я не соромлюсь а горджусь тим що в мене прості трудівники землі виступають мислителями, бо той, хто щодня встає раніше сонця, працює під сонцем, біля жита-пшениці і меду і нас годує своїм добрим хлібом, не може не бути філософом. Зокрема таким філософом був в мій батько”.
Краще в нього – від неньки Трепетна любов до природи, до праці, уважність, гостинність, щедрість. “Що їй думалось тоді, моїй сільській босоногій Ярославні , перед людяністю, скромністю, і мудрістю якої я й досі схиляю свою, вже посивілу, голову. Не наю, як би склалась моя доля, коли б біля неї не стояла, мов благання, моя зажурена мати. Я й досі чую на своєму чолі, біля свого серця спокій і тепло її позазілюваних. Потрісканих рук.”
Михайло Стельмах дійсно народився в селі Дяківці на Віннічині. Але до восьми років мешкав в Одесі на Херсонській вулиці. У двадцяті роки Стельмахи виїхали з Одеси.
Чарівна природа рідного Прибужжя і невмируща народна пісня найбільше запали в серце вразливого хлопчика, сколихнули його найніжніші струни.
Михайлик самотужки навчився читати і писати. Вже тоді хлопчик збагнув, що книжка – неоцінений скарб, і вся його дитяча винахідливість була спрямована на те, щоб здобути книжку, познайомитися з чародійним друкованим словом.
В 1921 році хлопчик пішок до школи. Його відразу взяли в другий клас. Жити і вчитися було важко. Йшла громадянська війна. У Стельмахів на свю родину були одні чоботи. І Панас Дем’янович у зимову хвищу мусив носити Михайлика до школи на руках.
По закніченні початкової сільської школи Стельмах вступає в школу колгоспної молоді. В 1928 році він очолює в Дякійвському колгоспі бригаду з колишніх наймитів. Від світанку до вечора він працює в полі, а потім допізна засиджується над книжками – студіює агрономію. Проте все владнішим стає бажання бути вчителем. Спершу Михайло навчається в Вінницькому педагогічному технікумі потім в педагогічному інституті.
Через те, що батько був нагороджений Георгієвським хрестом, Стельмаха виключили з комсомолу. Але справедливість була відновлена в 1933 бідняцький син перший в Дяківцях закінчив Вінницький педагогічний інститут.
Дві зими Стельмах учителював в школах рідного Поділля. Перші поезії надрукував в 1936 році.
В 1941 році вийшла в світ перша збірка поезій “Добрий ранок.”
Другу світову війну рядовий Михайло Стельмах зустрів під Полоцьком на білоруській землі. Все пережите у дні війни через багато років відтворить він у романах “Правда і кривда” та “Дума про тебе”.