Війна — дуже страшне слово. Вона несе лише горе. Страждання, біль, кров випали на долю тих чоловіків, які під час Великої Вітчизняної війни пішли на фронт зі зброєю в руках захищати свою Батьківщину, а також на долю тих старих, жінок і дітей, які залишилися в тилу або опинилися в окупації, які потерпали від холоду і голоду, які тяжко працювали, замінюючи чоловіків. Але найчастіше на події тих страшних часів ми дивимося очима співвітчизників, забуваючи про те, що по той бік фронту теж були працьовиті, добрі, чуйні люди. Вони були такими само жертвами амбіційних політиків, які прагнули перерозподілу світу. Про це і йде мова в оповіданні талановитої української письменниці Любові Пономаренко «Гер переможений».
У творі розповідається про те, як у повоєнні роки група німецьких полонених відбудовувала невеличке українське містечко. Дивно, але місцеві мешканці не мали ненависті до цих нещасних. Скоріше, вони їх жаліли і тому намагалися хоч якось до — давали старий одяг і їжу. Вороже ставлення до чужинців подекуди виявляли тільки діти. Незважаючи на це, німці любили місцевих дітлахів, бачили в них своїх синів та дочок, які залишилися на далекій Батьківщині.
З групи полонених особливо виділявся хворий на сухоти і дуже брудний німець Фрідріх. Він постійно хотів розважити жорстоких дітей, пестив їх, співав їм пісні, робив прикраси з цегли. Так, він був переможеним, але залишився живим і не втратив наснаги до життя, уміння бачити красу в звичайних, на перший погляд, дрібницях. Хворий полонений жив однією надією. Він мріяв, що колись звільниться з полону, повернеться до дому, міцно обійме і поцілує власних дітей. Та з часом туга Фрідріха за батьківщиною стала настільки нестерпною, а хвороба настільки виснажила, що той закінчив життя самогубством.
Через багато років у стіні будинку, який після війни будували полонені німці, знайшли рукавицю зі світлиною. З фотокартки дивилися дві доньки Фрідріха. Вони немов запитували: «А ви часом не знаєте, де наш тато?»
Своїм оповіданням «Гер переможений» Л. Пономаренко хотіла викликати співчуття до німецьких полонених і показати, що на повагу заслуговує будь-яка людина, тим більше, якщо вона чуйна і добра. Оповідь про полоненого Фрідріха показує, що не слід ділити людей тільки на «своїх» та «ворогів», бо у світі є багато добрих і злих, щирих і підступних, а окремо існують ті, хто вміє тільки руйнувати, зневажати і вбивати. Перші заслуговують на повагу, а другі — лише на презирство.
Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.
Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —
лiто,
лiтечко!..
Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.
А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..
Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:
— Вставай, Михайлику, вставай.
— Ма-мо, iще одну крапелиночку...
— Струси цю крапелиночку.
— Ой...
— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?
— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.
Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.
На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —
лiто,
лiтечко!
Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!
Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...
Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.
Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза
Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.
Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —
лiто,
лiтечко!..
Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.
А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..
Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:
— Вставай, Михайлику, вставай.
— Ма-мо, iще одну крапелиночку...
— Струси цю крапелиночку.
— Ой...
— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?
— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.
Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.
На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —
лiто,
лiтечко!
Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!
Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...
Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.
Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза
Війна — дуже страшне слово. Вона несе лише горе. Страждання, біль, кров випали на долю тих чоловіків, які під час Великої Вітчизняної війни пішли на фронт зі зброєю в руках захищати свою Батьківщину, а також на долю тих старих, жінок і дітей, які залишилися в тилу або опинилися в окупації, які потерпали від холоду і голоду, які тяжко працювали, замінюючи чоловіків. Але найчастіше на події тих страшних часів ми дивимося очима співвітчизників, забуваючи про те, що по той бік фронту теж були працьовиті, добрі, чуйні люди. Вони були такими само жертвами амбіційних політиків, які прагнули перерозподілу світу. Про це і йде мова в оповіданні талановитої української письменниці Любові Пономаренко «Гер переможений».
У творі розповідається про те, як у повоєнні роки група німецьких полонених відбудовувала невеличке українське містечко. Дивно, але місцеві мешканці не мали ненависті до цих нещасних. Скоріше, вони їх жаліли і тому намагалися хоч якось до — давали старий одяг і їжу. Вороже ставлення до чужинців подекуди виявляли тільки діти. Незважаючи на це, німці любили місцевих дітлахів, бачили в них своїх синів та дочок, які залишилися на далекій Батьківщині.
З групи полонених особливо виділявся хворий на сухоти і дуже брудний німець Фрідріх. Він постійно хотів розважити жорстоких дітей, пестив їх, співав їм пісні, робив прикраси з цегли. Так, він був переможеним, але залишився живим і не втратив наснаги до життя, уміння бачити красу в звичайних, на перший погляд, дрібницях. Хворий полонений жив однією надією. Він мріяв, що колись звільниться з полону, повернеться до дому, міцно обійме і поцілує власних дітей. Та з часом туга Фрідріха за батьківщиною стала настільки нестерпною, а хвороба настільки виснажила, що той закінчив життя самогубством.
Через багато років у стіні будинку, який після війни будували полонені німці, знайшли рукавицю зі світлиною. З фотокартки дивилися дві доньки Фрідріха. Вони немов запитували: «А ви часом не знаєте, де наш тато?»
Своїм оповіданням «Гер переможений» Л. Пономаренко хотіла викликати співчуття до німецьких полонених і показати, що на повагу заслуговує будь-яка людина, тим більше, якщо вона чуйна і добра. Оповідь про полоненого Фрідріха показує, що не слід ділити людей тільки на «своїх» та «ворогів», бо у світі є багато добрих і злих, щирих і підступних, а окремо існують ті, хто вміє тільки руйнувати, зневажати і вбивати. Перші заслуговують на повагу, а другі — лише на презирство.