Василь Симоненко уособлює той відлам шістдесятництва, що не мало на меті формальне експериментаторство, шукало в поетичному слові головного - правди про свій час і розуміло її як відтворення всезагальної сутності речей. На цих моральних імперативах грунтується його традиціоналізм, вони для поета значно вагоміші за формальні канони. Симоненкова поезія співзвучна полум’яному слову Шевченка, а ширше - засадничим началам романтизму - висловити те, що нуртує в глибинах народної душі, себто є спільним переживанням. Генетично ці мистецькі явища зближує і те, що в якомусь дуже важливому аспекті свого народження і побутування вони належать до того психологічного типу творчості, для якого «...суть твору мистецтва полягає не в тому, що вона, ця суть, позначена власними особливостями - що більше так є, то менше йдеться про мистецтво, - а в тому, що вона піднімається високо над особистим і творить від імені людського духа і серця усього людства». Саме цей момент свого часу досить точно помітив Богдан Бойчук, котрий іг у шістдесятників їх відруховість назад, до високих класичних традицій 20-30-х років. Цими традиціями зумовлена й органічна правдивість Симоненкової лірики. Вона не в темах чи образах, навіть не в мові чи формах вірша (чому так багато приділяла уваги тогочасна критика, надаючи їм ідеологічного сенсу) - вона в природі авторського «Я», поставі митця щодо світу. Специфічній («апіша»), що виражається в особистісному висловленні «незбагненної потреби усіх», «духовного страждання» свого часу, своєї
Це сталося приблизно місяця тому. Я йшла зі школи, і вже майже підійла до свого дому, як раптом побачила синичку з пораненим крилом, до якої вже підкрадався кіт, а та не мала можливості злетіти. Мені стало її дуже шкода, і я швиденько підібрала її і прогнала того нахабного кота. Коли я принесла синичку додому, мама почала мене сварити, але потім дозволила залишити синичку, доки у неї не заживе крильце. Я доглядала за нею, гралася, годувала, і ось вона вже одужала. Мені дуже не хотілося її відпускати, але їй на волі краще. Та тепер, вона кожного дня прилітає до мого вікна і я годую її, і розмовляю з нею.
Іван Сила – реальна постать, український боксер, важкоатлет, що був визнаний найсильнішою людиною на Землі у минулому столітті. Про цю людино було знято фільм та написано О. Гаврошем твір, що має назву «Неймовірні пригоди Івана Сили». У цій казці розповідається про різні реальні та вигадані уявою автора події, що стались у житті Івана. Іван був народжений у багатодітній родині, у досить ранньому віці змушений був покинути батьків та податися на заробітки до міста. Саме у місті почалися його справжні пригоди. Тут він влаштувався працювати вантажником, де, завдяки своїй силі, порався за половину робочого дня. На вокзалі важкоатлет познайомився зі своїм другом Микулцею, якого благородно врятував від побиття. Іван хоч і мав шалену силу, проте ніколи не застосовував її проти слабих та хворих. Визначною подією у житті Сили стає знайомство з Доктором Брякусом. Саме цей чоловік розповів йому, що треба багато тренуватись, правильно харчуватись та всіляко розвивати себе. Завдяки цьому знайомству Іван і став спортсменом. Проте не полишав цей чоловік і важкої праці на вокзалі: «...він не полишав праці вантажника — за старою селянською звичкою, яка завжди тримає у скрині окраєць черствого хліба на чорний день. До обіду Іван займався вправами, потім обідав із тренером і рушав на вокзал». Це дає нам усвідомити, що Іван – не лише талановита, а й працьовита та сильна духом людина. Чимало хорошого або ж поганого траплялось у житті цього чоловіка: смерть тренера, звинувачення у його вбивстві, тюрма, цирк, захист тварин, операція з заміни кістки на металеву пластину. Але у кожній ситуації важкоатлет вмів найголовніше – залишатися людяним та добрим, захищати тих, хто в цьому має потребу, вперто йти до своєї мети та постійно розвиватися. Іван наділений багатьма привабливими рисами, які б мав виховувати у собі кожний.
Объяснение:
Василь Симоненко уособлює той відлам шістдесятництва, що не мало на меті формальне експериментаторство, шукало в поетичному слові головного - правди про свій час і розуміло її як відтворення всезагальної сутності речей. На цих моральних імперативах грунтується його традиціоналізм, вони для поета значно вагоміші за формальні канони. Симоненкова поезія співзвучна полум’яному слову Шевченка, а ширше - засадничим началам романтизму - висловити те, що нуртує в глибинах народної душі, себто є спільним переживанням. Генетично ці мистецькі явища зближує і те, що в якомусь дуже важливому аспекті свого народження і побутування вони належать до того психологічного типу творчості, для якого «...суть твору мистецтва полягає не в тому, що вона, ця суть, позначена власними особливостями - що більше так є, то менше йдеться про мистецтво, - а в тому, що вона піднімається високо над особистим і творить від імені людського духа і серця усього людства». Саме цей момент свого часу досить точно помітив Богдан Бойчук, котрий іг у шістдесятників їх відруховість назад, до високих класичних традицій 20-30-х років. Цими традиціями зумовлена й органічна правдивість Симоненкової лірики. Вона не в темах чи образах, навіть не в мові чи формах вірша (чому так багато приділяла уваги тогочасна критика, надаючи їм ідеологічного сенсу) - вона в природі авторського «Я», поставі митця щодо світу. Специфічній («апіша»), що виражається в особистісному висловленні «незбагненної потреби усіх», «духовного страждання» свого часу, своєї