Климко йшов босий, у куцих штанчатах, старiй матросцi, що була колись голубою, а тепер стала сiра, та ще в дядьковiй Кириловiй дiжурцi. Тiй дiжурцi, як казав дядько, було "сто лiт", i не рвалася вона лише тому, що зашкарубла вiд давньо? мазути. Не брали ?? нi дощi, нi снiг, анi сонце. Пахла дiжурка паровозом. Уночi вона нахолоняла, а вдень аж димувала на сонцi, пахла ще дужче i пекла плечi та спину. Климко жив удвох з дядьком Кирилом, вiдколи осиротiв. Жили вони в залiзничному барацi при самiсiньких колiях. I коли мимо гуркотiв важкий ешелон, барак теж нiби зривався з мiсця: двигтiли стiни, дрижала пiдлога, бряжчали шиби у вiкнах, а барак мчав i мчав. Потiм, коли ешелон даленiв, гуркочучи тихiше й тихiше, барак знову зупинявся i стояв, як i ранiш, i пiд вiкнами в нього знову цвiрiнчали горобцi.
2.Климко й не боявся ночей, тому що барак майже нiколи не спав увесь. У ньому жило багато людей, всi вони працювали на станцi?, ходили на роботу i поверталися з не? хто коли, отож у барацi хтось та не спав. До того ж стояв барак у такому веселому мiсцi, що його з усiх бокiв осяювали вогнi - зi станцi?, з вагоноремонтних майстерень та вiд шахти, - i вiн плив щоночi в тих вогнях, наче корабель у срiблястому морi.
• «Серед майстрового люду найбільшої слави зажив мій дід Дем’ян, якого знав увесь повіт. Чого тільки не вмів мій дідусь! Треба десь зробити січкарню, драча, крупорушку чи керата,— співаючи зробить, дайте тільки заліза, дерева і ввечері добру чарку монопольки. А хочете вітряка, то й вітряка вибудує під самі хмари; у кузні вкує сокиру, у стельмашні злагодить воза й сани, ще й дерев’яні квіти розкидає по них. Залізо й дерево аж співали у діда, поки сила не повиходила з його рук. Міг чоловік нехитрим інструментом вирізати і просту людину, і святого».
• «…Через те що мого діда знали по всіх довколишніх селах, йому не так просто було дійти до кінської торговиці — його одразу потягли в ті незаконні «дімки», де люди по-різному залишали свої гроші: одні набиралися за них веселощів, а інші — смутку. Дід саме був із тих, що купляють веселощі на душу, а рум’янці на вид».
• «Найдорожчим для бідного чоловіка є земля, вірна жінка і пісня».
• «З незвичайної делікатності дідуся дивувались і потроху посміювалися наші вуличани. Де ж це видно так жалувати в селянстві жінку, як жалував він? Коли дідусь пізно повертався з роботи чи заробітків, то шкодував будити свою дружину, а сідав на призьбі коло її вікна і отут, припадаючи росою, засинав до ранку. За це не раз його сварила бабуся. Дід обіцяв, що більше цього не буде, і знову робив по-своєму».
• «…Біля вікна дружини і прихопив мого діда останній осінній сон і простуда. Прокинувся він на світанку з хворобою в грудях. Її вже не змогли вигнати ні піч, ні парене зерно, ні добра чарка. Через три дні спочивав у домовині. На подушці біля його голови востаннє лежали любисток, материнка і шавлі…»
голубою, а тепер стала сiра, та ще в дядьковiй Кириловiй дiжурцi. Тiй
дiжурцi, як казав дядько, було "сто лiт", i не рвалася вона лише тому, що
зашкарубла вiд давньо? мазути. Не брали ?? нi дощi, нi снiг, анi сонце.
Пахла дiжурка паровозом. Уночi вона нахолоняла, а вдень аж димувала на
сонцi, пахла ще дужче i пекла плечi та спину.
Климко жив удвох з дядьком Кирилом, вiдколи осиротiв. Жили вони в
залiзничному барацi при самiсiньких колiях. I коли мимо гуркотiв важкий
ешелон, барак теж нiби зривався з мiсця: двигтiли стiни, дрижала пiдлога,
бряжчали шиби у вiкнах, а барак мчав i мчав. Потiм, коли ешелон даленiв,
гуркочучи тихiше й тихiше, барак знову зупинявся i стояв, як i ранiш, i
пiд вiкнами в нього знову цвiрiнчали горобцi.
2.Климко й не боявся ночей, тому що барак майже нiколи не спав увесь. У
ньому жило багато людей, всi вони працювали на станцi?, ходили на роботу i
поверталися з не? хто коли, отож у барацi хтось та не спав. До того ж
стояв барак у такому веселому мiсцi, що його з усiх бокiв осяювали вогнi -
зi станцi?, з вагоноремонтних майстерень та вiд шахти, - i вiн плив щоночi
в тих вогнях, наче корабель у срiблястому морi.