Сучасність – у всіх людей це слово асоціюэться з новими будівлями, проривами у науці і техніці, новомодними пристроями. Вже 21 ст., а чи можна дійсно вважати нас сучасними? Це дивлячись з якого боку подивитися. Ось наприклад я, людина, яка дивиться на все тільки своїми очима, ніколи не ввійду в положення іншого і по справжньому не до йому. Тому, для меня э тільки одна сторона бачіння цього слова. І вона така: ми – зовсім не сучасні люди! Не дивлячись на всі пристрої, вироби, для меня ми завжди залишимося дикунами з середньовіччя, хочя, може ми зараз навіть гірші за них! Так, наша мова продвинулась, кордони країн більш-менш устоялися, немаэ массових війн і погибелі, проте, ми так і не навчилися співчуттю, взаэморозумінню, до "Для нас – любимих", чомусь у меня зразу спливаэ саме такий вислів. Всі роблять все і тільки для себе, ми ніколи не думаэмо про інших, адже "нам повинно дістатися все найкраще", ми "самі найкращі", "ми все можемо". Саме з такими слоганами і по цей день живуть люди на нашій планеті. Живуть егоїстично, лицемірно, скупо, у нас не залишилось ніякого почуття честі і гідності, все собі і тільки собі! Як по меня – це все не ознаки сучасності, а ознаки повільної загибелі останніх гарних та світлих почуттів у людини.
У центрі роману — образ Чіпки. Його історія займає три частини твору. Чіпка (Ничипір) Варениченко — найпомітніший, особливо детально виписаний образ революціонера, бунтаря у вітчизняній літературі другої половини XIX ст. Панас Мирний та Іван Білик докладно простежили, як потенційно добру, чулу, чесну й совісну людину затята революційність, мстивість неминуче веде до страхітливого морального краху. Доля, суспільство справді вкрай несправедливі до Чіпки. Однак чи можна через це зневірюватися й мстити? Він обирає саме такий шлях. Безвихідне узагальнення «немає правди на світі» підказує йому прямо більшовицьку ідею: «Куди не глянь, де не кинь, — усюди кривда та й кривда! Коли б можна, — увесь би світ виполонив (себто виполов, знищив. — Авт.), а виростив новий! Тоді б, може, й правда настала!» Разюче символічна кінцівка роману: Чіпки зрікаються, його проклинають і Галя, і мати — найдорожчі люди, для яких, власне, він і шукав ножем правди й щастя. З пекучим докором на устах: «Так оце та правда?» — дружина накладає на себе руки. А мати сама віддає на кару свого сина-зарізяку, аби зупинити його сатанинство. Адже для Мотрі Господня заповідь («Не убий» — заповідь добра, любові до ближнього) вища, ніж материнські почуття. Зрозуміло, і Мотря, і Галя — то сама Україна, душа народу нашого, що однозначно відкидає кривавий шлях боротьби з несправедливістю. Автори наголошують, що, попри все, Чіпка міг зробити й інший вибір. Життєві умови, які формували його як особистість, не такі вже й однозначні, одновимірні. Якісь обставини тягли Варениченка в прірву морального занепаду, а інші оберігали його від «слизької дороги» (порівняйте їх за до таблиці).
вірші
Объяснение:
він їх писав(пишу це бо відповідь не менше 20 букв)