В одному великому місті жила дівчинка Аля. Вона нічого не могла доробити до кінця — не доїдала, не допивала, не домальовувала, що почала. Навіть заплестися як слід у неї не вистачало терпіння. Якось Аля вирішила вишити рушничок бабусі на день народження. Хотіла подарувати — а там лише стібок. Соромно стало дівчинці, втекла вона у свою кімнату. А там сидів маленький чоловічок у зелених черевиках із червоними шнурками. Він сказав, що сьогодні ця дівчинка не доробила до кінця соту справу, тому він її забирає у свою країну. І дівчинка вилетіла в розчинене вікно слідом за чоловічком.
Аля опинилася на березі озера в якійсь дивній країні. Риби гуляли на березі під парасольками, а на небі світила половина сонця.
Дівчинка пішла по стежечці й зіткнулась із дивним хлопчиком — той був увесь перекошений, без лівого вуха. Але дивився привітно й лагідно. Це був Недоладько. Хлопчина розповів Алі, що вона знаходиться в країні Недоладії, де живуть усі недороблені справи.
Дівчинка сказала, що вона не хоче тут бути. Недоладько порадив звернутися до їхнього короля — Недороля Десятого і взявся провести її до нього.
Діти прийшли в місто Недоград. Тут були кривулясті вулички, будинки-розвалюхи. На великому міському годиннику була лише одна стрілка — хвилинна.
Аля діждалася ночі й пробралася до короля. Недороль злякався, але потім, оговтавшись, розповів, що дорогу із зачарованої країни знає лише Недочеревик. Раптом почулися кроки. Це йшов Перший Недорадник за... своєю головою. Недороль сказав, що цього Недорадника якась дівчинка спочатку намалювала з головою, а потім стерла ту голову гумкою і забула. Тепер Недорадник носить лицарський шолом і приміряє чужі голови. Усі його бояться, і навіть сам король — теж, адже перший Недорадник хоче забрати у нього корону. Рятує Недороля лише те, що в цього чоловіка немає голови.
Зараз дуже актуальна проблема є відносини дітей з дорослими. Саме на цю тему буде мій твір. Взагалі, я й сама не раз зустрічалась із такою проблемою. Іноді ти можеш бути не правий і тебе можуть сварити батьки, але ти не повинен на них ображатися, адже саме вони тебе виростили, всьому навчили, дали гарну освіту. Потрібно завжди цінувати моменти, які проживаєш з батьками. Так ти можеш забути до мамі, але можеш до й наступного дня, можеш не привітати дідуся з днем народження, але привітати наступного дня. Я впевнена рідні люди тобі пробачать, адже люблять тебе. А в один момент цієї людини може не стати, вона вже не зможе тобі ні надокучати, ні пробачити. Саме тому цінуй своїх батьків і відповідай на їхню любов взаємністю.
Олесь Терентійович Гончар — автор багатьох прозових творів. Його майстерність вражає людей різних поколінь, проте широкому читацькому колу він відомий як автор великих прозових полотен і майже зовсім незнаний як новеліст.
На мою думку, це не виправдано. Адже в малому жанрі письменник має бути більш конкретним і лаконічним і при цьому повно розкрити і тему твору, і образи. Олесь Гончар саме і є тим письменником, який зміг у невеликому за обсягом творі вмістити і глибину людських почуттів, і розповідь. У цьому гармонійному поєднанні розкривається увесь Гончар. Він ніби присутній на місці кожної дії.
Я прочитав багато новел Олеся Гончара. Дуже мені подобаються твори на воєнну тему, де автор не просто розповідає про людину на війні, а розкриває людські почуття, людські думки, людські мрії.
Новела "Модри Камень" — це твір про кохання. А мені, як і кожній дівчині, ця тема дуже близька, бо вона навіює романтичні думки. Мені так прикро, що розбилося два щастя, знівечено дві молоді долі. Адже зі смертю словацької дівчини Терези вбито і мрії про щастя юного радянського солдата, якому вона врятувала життя. їхнє кохання не встигло розквітнути, його знищили вороги.
Але найбільше вразив мене ще один твір про кохання. За мить щастя Сашко поплатився своїм життям. Новела так і називається "За мить щастя". Артилерист Сашко закохався в угорську жінку Ларису. Це було кохання "з першого погляду". Звичайна селянка видалася йому небаченою красунею, адже юнак чекав любові і вона прийшла до нього у перше повоєнне літо. Я розумію, що не можна бути щасливим за рахунок чужого життя, не виправдовую Сашка, який поранив Ларисиного чоловіка, але мої симпатії на боці закоханих. Рішення військового трибуналу мене вразило, можливо, більше, ніж Ларису, бо я вболівала за них обох. Як неймовірно боляче читати про прощання закоханих перед Сашковою стратою! Я розумію почуття його друзів-фронтовиків! Скільки мужності потрібно самому юнакові для усвідомлення того, що він гине в ім'я батьківщини, яку захищав. Знову і знову перечитуючи рядки новели, я не погоджуюсь із жахливим вироком, бо впевнена, що воїна-захисника можна було виправдати. Мені здається, що, працюючи над новелою "За мить щастя", Олесь Терентійович теж був на боці кохання.
Я із задоволенням прочитав новелу "Усман та Марта". Вона сповнена такої ніжності, що хочеться радіти разом з юними серцями сина полку і латвійської дівчинки. "Хлопець не приховував перед нами свого захоплення Мартою, своїх бурхливих юнацьких переживань; і перше їхнє кохання, займаючись, як вранішня зоря, над ними двома, клало свої відсвіти на всю батарею".
Але не менше мені подобаються і твори про мирне життя. Під час знайомства з новелою "На косі" я дивувалась органічній єдності природи і людини. Здавалося, я глибше зрозуміла те, що ми, люди,— невеличка частинка великої і могутньої природи. Тому ми не маємо права бути жорстокими з нею, вона нам цього не вибачить. Не вибачать нам і наші нащадки, якщо ми не збережемо для них навколишній світ. Важливо навіть не те, що ми самі нічого не Псуємо і не руйнуємо. Важливо, щоб наше покоління не стояло осторонь, коли поруч будуть руйнівники, і своєчасно вміли зупинити браконьєра.
Читаючи твори Олеся Гончара, усвідомлюєш, що ти — людина, що саме від тебе залежить завтрашній день твій і твоєї країни, від тебе залежить, щоб навколо була не руїна, а чари-комиші, які уособлюють рідну землю і яким можна сказати: "Хай не висохнуть ваші озера, не розлетиться птиця, хай нічим не затьмарені будуть ваші чудові зорьки!"