Головна думка повісті видатного українського письменника І. Франка «Захар Беркут», на мій погляд, така: сила народу полягає в згуртованості, єдності і відданості своїй Батьківщині.
У цьому творі письменник докладно розкрив умови життя тогочасних тухольців, їх побут, знання, головні риси характеру цих людей. Живучи серед неприступних гір і лісу, вони вели безперестанну боротьбу з природою. Ця боротьба породжувала у людей кмітливість, виховувала сміливість, гартувала волю, потребувала взаємодо дружніх дій. Усі джерела добробуту на той час були суспільними, спільною власністю були ліси, земля і засоби виробництва. Тому «мов одна душа, стояла тухольська громада дружно в праці та вживанню, в радощах і в горю. Громада була для себе і суддею, і впорядником у всьому…».
Жити заради громади, працювати для неї і боротися за її добробут вважалося най почесним обов’язком. Єдині тухольці були і в боротьбі з ворогом, причому думали вони не тільки про себе, а й про сусідні села, коли тим загрожувала небезпека. «А випустивши вас із сеї долини, ми випустимо згубу на ті сусідні, з нами сполучені громади … Обов’язок наш витривати на своїм становищі до остатньої хвилини, – і так ми зробимо», – казав головний герой повісті і голова тухольскої громади Захар Беркут. Навіть у своїй промові перед смертю він намагається ще раз довести тухольцям, що їхній добробут і їхня сила полягають в згоді та єдності: «Доки будете жити в громадськім порядку, дружно держатися купи, незломно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас».
Не менш глибоко в повісті «Захар Беркут» опоетизована і сила згуртованості, сила народу, здатна подолати будь-якого ворога і найбільші у житті труднощі. Тухольська громада і громади інших сіл мали постійний зв’язок між собою, навіть збудували дорогу між селами, пробивши стежки через гірські скелі. Спільно вони вели і боротьбу проти монгольської навали. Письменник у своєму творі яскраво відображає груповий образ молоді, яка прийшла на до тухольцям у цій боротьбі: «Хлоп в хлопа, мов рослі явори, стали всі три відділи довгими рядами перед зібраною громадою і уклонили хоругви на знак привітання. Любо було глядіти на ті здорові рум’яні лиця, розігріті мужньою відвагою і гордим почуттям того, що їм прийдеться заступати своїми грудьми все, що найдорожче у них на світі, що на їх оружжя покладено велике діло». Тухольці були згуртовані, коли збиралося до важливого бою с загарбниками рідної землі. Коли вони готувалися до нападу, до роботи «спішила вся тухольська громада. Молодці несли на плечах довгі, і;рубі ялиці й драбини, дівчата величезні вінці з листя і смерекового галуззя, старші несли довгі збитки шнурів і линвів».
Сам Захар Беркут багато мандрував і набрався великою життєвої мудрості. Заради громади він прагнув «віддати ціле своє життя на поправу і скріплення добрих громадських порядків у своїй рідній Тухольщині». Захар бере активну участь у житті своєї громади навіть у похилому віці, він допомагає селянам, ділиться з ними своїми лікарськими знаннями і досвідом у інших справах. Перед смертю Захару вдається побачити перемогу тієї справи, заради якої він поклав своє життя. Свідчить про відданість Захара Беркута цій справі яскравий епізод, в якому йде мова про його готовність заради перемоги над ворогом пожертвувати навіть своїм сином: «Нехай радше гине мій син, ніж задля цього має піти хоч один ворог нашого краю!».
Повість І. Франка «Захар Беркут» я вважаю поетичним гімном пройнятого єдиним прагненням, згуртованого колективу людей, який здатний перемогти найсильнішого ворога і подолати найбільші труднощі. Своїм твором письменник закликає український народ до об’єднання прагнень до кращого майбутнього і єдності. І. Франко сповнений щирої віри в силу свого народу, який колись все одно доб’ється свободи, незалежності і кращого життя. «Щаслив, кому судилось жити в ті дні! Се будуть гарні дні, дні весняні, дні відродження народного», підтверджує це І. Франко «золотими словами» Захара Беркута.
