Немає й не було на світі українця, у серці якого Шевченко не залишив би сліду – сліду самоусвідомлення себе як сина чи доньки великого українського народу. Кожне нове покоління покликане заново відкривати себе і свою духовну спадщину, тобто відкривати Шевченка. Тарас Шевченко піднісся до вершин людського духу, до вершин вселюдської любові, бо був найбільшим патріотом України, заповідав нам любити свій народ, плекати свою культуру. Про Тараса Шевченка написано і переписано дуже і дуже багато. Духовно він був і буде з нами допоки жива Україна, а вона, як і великий наш Кобзар, – безсмертні. Тарас Шевченко живе серед нас і сьогодні. Його твори – це невичерпне джерело. Разом з нами він сперечається, мітингує, бореться, допомагає становленню держави. Його слово палке і гнівне, щедре і ласкаве, добре і войовниче завжди з нами, як провідна зоря.
Объяснение:
Родина Судаків (дід Андрій, його син Степан з жінкою Палажкою, два сини — Петро і Павлусь, дочка Ганна). Павлусь — головний герой твору, представник славного роду Судаків. дід Панас 2. Козаки сотник Андрій Недоля козак Семен Непорадний («…Був кремезний козак літ тридцяти. Одягнений у широчезні, як море, червоні штани, які підперізував широким шовковим поясом. На ногах добрі шкапові чоботи. Сорочка була подерта і замащена та на грудях широко розхристана. Звідки визирали широкі косматі та на сонці засмаглі груди. Миючись, засукав рукави поза лікті й показав жилаві руки з п’ястуками, мов довбеньки») Остап Тріска – один з козацьких ватажків Харциз Карий (зрадник) Остап Швидкий – полонений татар, якого в кінці звільнив Павлусь 3. Татари Ватажок татар – Мустафа-ага, син Ібрагіма, ханського Девлет-гірея Ібрагім Гусейн – полонений татарин Сулейман-ефенді – татарський купець «…Старий із сивою бородою, що купив Павлуся, був дуже багатим татарським купцем. Він вів широку торгівлю між Царгородом та всіма приморськими містами й Україною. Свої головні склади мав саме в Коджамбаку» Девлет-гірей
Джерело: https://dovidka.biz.ua/za-sestroyu-golovni-geroyi/
Объяснение:
Зі свого власного, нехай поки що незначного життєвого досвіду я зрозумів, що всі люди справді дуже різні. І це не банальна фраза, а правда життя. Кожна людина прагне різного, має свої заповітні мрії, таємні сподівання та бажання. І не так вже легко розібратися в них комусь сторонньому, майже неможливо збагнути людську душу. Часом — навіть свою. Ще складніше з людьми творчими, бо люди з мистецьким талантом, з природним обдаруванням ніби стоять осторонь від загалу, вони не схожі на інших. Свої думки вони висловлюють у своїх творах.
Тарас Шевченко — геніальний поет, який підніс українську літературу на новий рівень, його творчість неможливо переоцінити. Нам ніколи не збагнути всієї духовної величі цієї геніальної людини, тільки з його творів ми можемо дізнатися про його внутрішній світ, сподівання та прагнення.
Однією з вершинних поезій Т. Шевченка є його "Заповіт" — прекрасний емоційний твір, в якому поет виклав свій заповіт нащадкам, тобто і нам з вами. Про що ж він мріяв? Я ще дужче захоплююсь силою духу та красою душі Тараса Шевченка, коли розумію, що більше за власну долю йому боліла доля Батьківщини, така позиція варта того, щоб назвати його національним поетом-проро-ком. Як ми бачимо із "Заповіту", понад усе Шевченко хотів бачити свою країну вільною та незалежною, хотів добробуту і щастя своїм нащадкам, прагнув бачити Україну рівною серед інших світових держав.
І нам, нащадкам Великого Кобзаря, яким, власне, і було адресовано "Заповіт", варто замислитися, чи виконали ми волю поета? Мені дуже прикро, що сам Шевченко не побачив свою Батьківщину незалежною (ми знаємо також, що він не дожив до скасування кріпацтва, адже побачити простий народ вільним також було його мрією). Незалежність України, після стількох років і навіть сторіч боротьби та помилок, нарешті здобута. І це — найважливіша, як на мене, подія за всю історію існування нашої держави. Але ж поет прагнув не тільки декларації незалежності, але й духу свободи в нашій країні, справедливості та щастя. Незважаючи на фактичну незалежність нашої держави, на жаль, нас і досі переслідує безпідставний, а тому ще більш прикрий, комплекс якоїсь національної меншовартості. Тобто люди, що географічно живуть в Україні, українці за походженням, не вважають себе такими. Як на мене, це якийсь історичний парадокс. Уявімо на хвилинку, що вся інформація про людину зберігається в певній анкеті. Коли б десь у "небесній канцелярії" складали питання до такої анкети, туди, безумовно, ввели б графу "національність". Бо національна приналежність людини — не формальність, а риса, яка зумовлює її мислення, вдачу, життєві принципи. Ця графа, так би мовити, є "обов'язковою для заповнення", але більшість людей не просто вважають себе приналежними до іншого народу (питання національних меншин — окреме питання, але цілком нормально, що в нашій країні мешкають інші народи, підтримуючи свою власну культуру, зрозуміло, що вони не вважають себе українцями, бо ними не є), велика частина українців живе без певної національної приналежності, вони ніби поза часом і простором, поза історичним і національним контекстом. Мені здається, це чи не найприкріше у наш час... Ось чому, напевно, ми ще не виконали заповіту Тараса Шевченка.Але я з надією гаю за тим, як останніми роками ситуація поступово виправляється: дедалі частіше ми чуємо українську на вулицях східних міст, розвивається наше мистецтво і спорт, вони безперечно здобувають визнання і в світі.
Наразі кожен свідомий українець розуміє, що є багато проблем, які тільки належить вирішувати, ми маємо пришвидшити розвиток нашої країни і спрямувати його в необхідному напрямку. А у виборі напряму руху, напряму розвитку нам, безумовно, допомагають твори рідної літератури, а серед них і полум'яний та емоційний, сповнений болю та віри у майбутнє "Заповіт" генія українського народу Тараса Григоровича Шевченка.
Ще в 1861році поет Леонард Севінський писав «Велика це людина – Тарас Шевченко, велика вже сама собою, ще вища величчю дум мільйонів, що знайшли свій вияв у натхненній його пісні».
... Це ім’я дорогоцінною перлиною виблискує у золотій скарбниці світової літератури. Для українців – це не просто література. Він – наш Всесвіт. До Шевченка треба доростати всім життям. Його немає з ким порівняти у письменстві інших народів. Не тому, що він кращий за інших. Йдеться про особливий генотип культури нашої країни. Саме Т.Шевченко залишив один з найбільших слідів у світовій культурі. У довідниках зі світової літератури існує навіть окреме визначення – «шевченківський вірш», тобто деякі стилістичні особливості творчості Шевченка стали знахідкою не лише вітчизняних митців, а й поетів інших літератур.
Шевченко є основоположником нової української літератури і родоначальником її революційно-демократичного напряму. Творчість великого народного поета внесла в нашу літературу незнане багатство тем і жанрів.
Починаючи з 1962 року, щорічно присуджуються Державні премії України імені Т.Г.Шевченка в галузі літератури і мистецтва. Тільки літературна спадщина Шевченка – це «Кобзар», 9 повістей, п’єса «Назар Стодоля», уривки драматичних творів, щоденник, листи. А величність картин Шевченка!