Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.
Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —
лiто,
лiтечко!..
Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.
А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..
Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:
— Вставай, Михайлику, вставай.
— Ма-мо, iще одну крапелиночку...
— Струси цю крапелиночку.
— Ой...
— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?
— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.
Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.
На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —
лiто,
лiтечко!
Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!
Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...
Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.
Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза
Григо́р Миха́йлович Тютю́нник— украинский писатель-прозаик. Младший брат писателя Григория Тютюнника. Григор Михайлович Тютюнник родился 5 декабря 1931 года в крестьянской семье .Во время войны жил у своего дяди на Донбассе. Учился в 1947 году в училище. Там получал 700 грамм хлеба, что ему выжить.После службы в Военно-морском флоте (во Владивостоке), где он учился в вечерней школе, впервые пробует писать (на русском языке). После окончания Харьковского университета в 1962 году Григор Тютюнник вёл педагогическую деятельность в вечерней школе на Донбассе. В 1963-1964 годах работает в редакции газеты «Литературная Украина», публикует в ней несколько очерков на разные темы и первые рассказы: «Чудак», «Розовый мрак», «Сито, сито…», «Кленовый побег». Молодёжные журналы «Днепр» и «Смена» печатают новеллы «Лунная ночь», «Завязь», «На пепелище», «В сумерки», «Чудеса», «Смерть кавалера» Заинтересовавшись кинематографом, Григор Тютюнник работает в сценарной мастерской , создаёт литературный сценарий по роману Григория Тютюнника «Водоворот». В 1966 году вышла его первая книга «Завязь», ставшая одной из тех книг, которые засвидетельствовали новый взлёт украинской прозы и сделали популярным имя Григора Тютюнника, одновременно выделив его среди творческой молодёжи. Журнал «Дружба народов» отметил рассказы Тютюнника как лучшие в своих публикациях 1967 года. В 1968 году «Литературная газета» объявила всесоюзный конкурс на лучший рассказ. Григору Тютюннику была присуждена премия за рассказ «Тысячелистник». Произведение дало название сборнику 1969 года, в которую вошли повесть «Осада» и несколько рассказов. Не будучи в состоянии во всей полноте реализовать свой талант в атмосфере чиновничьего диктата над литературой, 6 марта 1980 года Григор Тютюнник покончил жизнь самоубийством (повесился). Похоронен на Байковом кладбище. Григору Тютюннику посвящена одна из витрин Музея Одной Улицы. В середине 1960-х годов писатель жил в доме №34 на Андреевском спуске. В витрине музея выставлены рукописи Г. Тютюнника, письма к другу, коллекция оригинальных фотографий.
Наступна геніальна ідея Котигорошка, щоб Галя дізналася про
кохання Горобця - це написання вірша в газету.