Бджільництво – завжди було в України у великій пошані. На схилі літ запорожці часто йшли не до монастиря, а на пасіку. До речі, саме на пасіці провів свої останні роки кошовий отаман Іван Сірко. Місце для пасіки вибирали затишне і мальовниче, вулики ставили вічками на південь, самі вічка робили досить вузькими, щоб бджоли могли захищатися від нападу сторонніх кома. Пасіку огороджували невисоким тином, як оберіг, тут височів хрест. Бажано, щоб він був виструганий із розбитого блискавкою дерева. На пасіці обов’язково тримали ікону із зображенням заступників бджіл: Зосима, Саватія. Узяти малої комашини солодку рідину – справа ніби не складна, та стільки старанності, обережності й терпіння вимагалося від пасічника.
Узимку вулики зберігалися у спеціально утепленому, напівземляному приміщенні. Звалося воно омшаник. Уперше вулики виставляли на пасіку десь на третьому тижні весни. Перед тим їх обкурювали волошкою, щоб запобігти виникненню цвілі.
Після зимівлі, бджоли були кволими, тому їх підгодовували патокою. До неї підмішували корицю, гвоздику, тощо. На початку літа бджіл вивозили в степ. Купальської ночі їх годували востаннє. Пасічники доглядали за маленькими трудівницями. Проти воскової молі натирали рамки часником. Щоб відлякати мурашок, на дно вуликів клали полин та м’яту. Мед брали, обкурюючи вулики димом сірки або тютюном, що не зашкодити комахам. Бувало це двічі на рік: скажімо, на початку серпня та у вересні. Вийняті з вуликів стільники заносили в теплі приміщення і клали у спеціальні сита, що стояли над коритами, куди стікав мед. Спорожнілі соти перетоплювали на віск.
У жовтні господар, покропивши бджіл святою водою, ставив вулики до омшаника. Цілющий і поживний мед діставався не легко, витрачати намагалися обережно і економно.
