В історії українського народу було чимало сторінок, згадувати які не можна без болю в серці, одна з них – кріпацтво, тому не дивно, що ця тема хвилювала багатьох українських письменників. Не була чужою вона й для Марка Вовчка (справжнє ім’я – Марія Вілінська). Цікавою в цьому плані є повість «Інститутка», в якій широко та яскраво показно суперечності між кріпаками та поміщиками, чітко й колоритно розкрито образи поневолених селян і панів-гнобителів. Авторка намагалася максимально показати абсурдність ситуації, коли людина обмежує права іншої людини, знущається з неї, і весь цей світ рабства Марко Вовчок показує через сприйняття його дівчиною-кріпачкою Устиною.У творі протиставляються дві ворожі сторони: по один бік – безправ’я, злидні, муки; по другий – розкіш, безжурне дозвілля, дика сваволя. З одного боку – Устина, Назар, Прокіп, бабуся; з іншого – стара пані, панночка, пан, пани-сусіди. Письменниця пропонує читачеві самому порівняти образи та дійти висновку: кріпацтво – це ганьба людства.Без зайвої сентиментальності Марко Вовчок передає правду кріпацького життя; об’єктивність, емоційність, лаконічність розповіді надають творові певної простоти й цілісності. Саме завдяки цьому повість сприймається як незаперечний правдивий документ часу, а особлива цінність його полягає у викривальному характері «Інститутки».Найповніше, однак, письменниця змалювала образ інститутки, протиставляючи зовнішню вроду внутрішній звироднілості. Це миле з обличчя, а насправді дегенеративне створіння, що бралося «французької освіти», стало прокляттям усіх кріпаків. Її важко назвати людиною, бо вона знущається зі знедолених кріпаків, мало не вбила Устину та внаслідок стає заручницею своєї ж сваволі, жорстокості, цинізму, дурості.У своїй повісті Марко Вовчок дає зрозуміти, що кріпосницька система є ганебною для цивілізованого суспільства. Талант авторки допоміг розкрити характерні риси епохи та втілити їх у реальних образах та показати саму сутність соціальних протиріч.
Жанр думи вимагає від виконавця високого рівня професійної підготовки. Виконавців народних дум називають кобзарями, бандуристами, лірниками. Щоб оволодіти необхідною технікою гри, кобзар нерідко проходив досить тривалий період учнівства. Думи мають специфічну, властиву тільки для них художню організацію. Практично кожна дума має зачин (заспів, заплачку) і традиційну кінцівку (славослів’я). Особливістю думи є використання нерівноскладового вірша (від чотирьох до тридцяти складів у рядку). Думи не мають поділу на строфи, натомість складаються з мовних тирад, або періодів, з різною кількістю рядків, причому кожна тирада формулює окрему завершену думку. Дума, як правило, використовує дієслівну риму, що надає виконавцям широкий простір для імпровізації у достижения и трагедии 20 века. З народними думами тематично споріднені історичні пісні. Вони, як і думи, виникли ще в XV ст. У них розповідається про справжні історичні події та реальних історичних осіб. Допускаючи елемент художнього домислу, історичні пісні не містять фантастики та уникають надмірної гіперболізації. Вони мають строфічну будову та використовують рівноскладове віршування. В центрі історичної пісні - драматична подія, яка проливає світло на характер певної історичної епохи. В історичних піснях яскраво виявилась народна свідомість: у них даються засновані на принципах народної моралі характеристики подій та особистостей, висловлюється критичний, оціночний погляд на соціальні процеси. Тематично історичні пісні пов’язані з різними епізодами боротьби народу проти чужоземної експансії та з громадянськими процесами в українському суспільстві.
У книзі Юрія Винничука “Місце для дракона” все перевертається з ніг на голову: дракон зовсім не лютий і кровожерливий хижак, що поїдає пишних молодиць, а добрий травоїдний мрійник та романтик. Тішиться метеликам, пише вірші та читає Біблію. Біля його печери замість людських останків милують око доглянуті клумбочки мальв, а своє полум’яне дихання він спрямовує тільки вгору – щоб не нищити природу. А найцікавіше, що дракон, він же Грицько, пише вірші.
Лише одна річ залишається незмінною: у світі й досі діють “драконячі закони”. Традиції, мислить володар, у князівстві якого миролюбно живе дракон Грицько, зобов’язують будь-що вбити дракона. Тож князівські посланці скликають лицарів із усіх усюд, проте, зібравшись докупи, відважні лицарі… роз’їхались, адже “лютий хижак” й гадки не мав з кимось боротися, щоб бува не завдати нікому шкоди.
Ось така каламбурна зав’язка Винничукової повісті-казки. Далі, як за сценарієм, розпочинається підступна гра на людських, тобто на драконячих, емоціях: князь усе частіше навідується до свого буцімто друга дракона й розповідає про свої клопоти через нього. М’якосердий Грицько, він же “кровожерливий” дракон, погоджується битися з лицарями, щоб догодити князеві.
“Життя володаря не варте й одного рядка поета”, – розпачливо промовляє Грицькові його наставник і вчитель, самотній старий пустельник. – “Навіщо виховував у ньому розуміння краси й добра? Навіщо зробив з нього поета? Поети так тяжко помирають, і нема їм на цьому світі місця, бо вони нетутешні”.
Продовжуючи демонструвати весь парадокс того, що відбувається, автор укладає в уста дракона не менш парадоксальну прощальну молитву до Господа.
Але чи принесло вбивство дракона спокій та мир у князівство? Ні, воно лише пробудило лихі інстинкти. “Що станеться, коли народові буде замало смерті змія, бо зло ним не вичерпалось? Що буде, коли він кинеться шукати й інші джерела зла? Одного дракона на всю державу замало. Де взяти ще стільки драконів, аби кожен мав кого розп’ясти? Де взяти стільки юд, аби мали на кого перекласти провину? Коли народ не має кого проклинати – сили його підупадають. Боже! Пошли нам драконів!” – роздумує автор.
Доповнює ці апокаліпсистичні роздуми фастасмагорія про тоталітарне місто щурів “Ласкаво просимо в Щуроград”. Автор говорить вустами головного персонажа: “Ми народ ліриків, а не воїнів. І вже тому приречені на загибель. Народ, що не породив жодного диктатора, не може називатися нацією. Це лише юрба, об’єднана мовою, вишиванками й піснями про безсмертя. Зважте – співають про безсмертя, перебуваючи на порозі смерті!” На таких дещо моторошних думках хочемо завершити нашу оповідь. Усе інше нехай підкаже серце ...
