швайка, найвидатніший з уруських розвідників, який отримав своє прізвисько за те, що вбивав татар як швайка, втікає від гафура-аги та інших татар на своєму вже другому коні вітрику. вже другий день триває переслідування, швайка поранений. от його наздоганяють у виді підкови татари та хочуть зловити тільки живцем, щоб потім здерти з нього шкуру і повісити іншим для остраху. та от вітрик мчить швайку до діброви, де швайка вбиває гафур-агу, а інші перелякані татари тікають, щоб іх так само не вбили. проводи козаків дванадцятирічний санько, який має пасти курчат, разом зі своїм ліпшим другом грицьком, який має пасти корів, біжать, щоб подивитися як хлопці з їх воронівки підуть козакувати, тобто попливуть полювати та рибу ловити. це татари назвали це ремесло козацтвом, що означало вільна людина. от дід кібчик (грицик називає його дідо), який все життя козакував і навіть до моря ходив, надає останні поради молодим козакам, щоб вони тільки на островах ночували, а як припливуть до кам’яного острова, то нехай примкнуть до василя байлемового. козаки відпливають, а санько з грицем і дідом ідуть додому. гриць розповідає діду, що він якось бачив нечисту силу на згарищі, на що той накричав на нього та заборонив більше туди ходити. врятуймо воронівку грицько розповідає санькові, що минулого тижня пас череду і одна з корів втекла, а коли він почав її шукати то видерся на гору і побачив, як на згарищі щось заблищало та заходило: не то вовк, не то людина. потім він почув звуки і почав тікати, а його наздоганяли аж до воронівки, то була корова, що втекла. наступного дня він ходив на згарище і бачив там сліди як людські так і вовчі. хлопці вирішили, що то вовкулаки оселились там і їм потрібно взяти когось з дорослих і перевірити ще раз згарище. тут бугай петрик з череди грицька зайшов у село та наробив переполоху. всі боялися цього бугая, тільки демно дурна сила, що був на 3 роки старше хлопців хотів ломакою прогнати петрика, та дід кібчик не дозволив. грицько заспокоїв петрика, та сказав санькові, що вони візьмуть з собою демка на згарище.
Чернігів, древня поліська сторона… У шелесті лісового верховіття, в плині прозорої ріки Десна. Місто щедрої природи, неповторної краси поліської землі, духовної величі людей, які примножують цю красу творчою працею.
Коли довго, все життя живеш в одному місті, коли тобі знайомий і дорогий кожен куточок землі, камінь, дерево – це місто стає для тебе другом і братом. Саме таким дорогим і рідним для мене є місто Чернігів.
Рідний Чернігів! Який я щасливий, що народився на твоїй землі, п’ю твою воду, співаю твої пісні! Люблю тебе за білий цвіт калини, за сонце ясне, за подих полину і м’яти, за мелодійний спів пташок.
А хто зможе відвести очі від Чернігівського валу, він же історичний заповідник – саме визначне місце Чернігова. Ця стародавня частина міста сімнадцятого століття, на якій чернігівські князі зводили свої хороми і храми. Деякі з них, переживши татаро-монгольське іго, литовців і шляхтичів, повстання, війни і революції, а ще складніше, радянську владу, в наші дні, вважаються найдревнішими архітектурними шедеврами Київської Русі. Це серце і душа нашого міста.
А розташування мого міста! Справжній центр Європи! Сучасні проспекти, старовина храмів і монастирів. Це прекрасне місто по праву вважається духовним центром України Преображенський собор, П’ятницька, Іллінська церкви зачаровують своєю красою та величчю. Красуня Десна, на пляжі до якої, при бажанні можна дійти пішки практично з любого району міста.
Безліч думок виникає у мене про Чернігів, коли я думаю про нього. Але найголовніша – він мій рідний і незрівняний. Мені хочеться своїми маленькими долонями обійняти його велич і простір. І я прагнутиму прожити своє життя так, щоб зробити місто прекрасним, а життя людей щасливим!
http://ukrtvory.ru/ridne-misto-chernigiv.html
Марися вправна хазяйка, не може сидіти без роботи.