ответ:З давніх-давен вдавалися письменники до написання байок, в яких відображали свої суспільно-політичні та морально-етичні погляди, висвітлювали проблеми співжиття людей, осуджували шари суспільства і окремих особистостей, підносили благородні риси людства. Першим в українській літературі до написання байок долучився Григорій Сковорода. Його байки, в яких відображено актуальні проблеми сучасної йому дійсності, вийшли в світ збіркою під назвою «Басні харьковскія».
Важливе місце в байках Григорія Сковороди займав мотив «сродної праці». На думку мандрівного філософа, праця — це природна, органічна потреба кожної людини. Тільки тоді людина буде щасливою, коли пізнає себе, розпізнає свої покликання, нахили чи обдарування, зрозуміє, який рід діяльності зможе принести їй моральне задоволення. Сам процес роботи, а не її результати мають давати втіху. Ідею «сродної праці» Григорій Сковорода проводить в байках «Собака й Кобила», «Орел та Черепаха», «Жайворонки», «Зозуля і Косик», «Годинникові колеса» та в інших. Особливо яскраво суть цієї ідеї відображено в байці «Бджола та Шершень». Шершень кепкує з Бджоли, що сумлінно збирає мед, і хвалиться, що живе за рахунок її праці. Бджола ж відповідає йому, що збирання меду для неї — задоволення і призначення, що без цього вона не уявляє свого життя, вона для цього народжена і буде робити, доки не помре. Пропагуючи ідею «сродної праці», поет засуджує людей типу Шершня, людей-паразитів, які живуть крадіжкою чужого, і вшановує образ Бджоли як символ чесності і працелюбства, як образ мудрої людини, що живе і працює за покликанням. На інших прикладах Григорій Сковорода розвиває ідею «сродної праці», створює образи, аналогічні Бджолі та Шершню. Так, саме тому краще ловити мишу, а не їсти її. Поет стверджує, шо немає нічого кращого, ніж жити «по натурі», тобто працювати за своєю «спорідненістю». «Сродна праця» принесе суспільству матеріальне і духовне багатство, а людям — щастя і задоволення. Якщо ж людина буде працювати не за своїм покликанням, то це може обернутися для неї трагедією. Бджола не зможе жити, якщо їй не дозволять збирати мед.
Отже, в пошуках щастя варто пам’ятати про ідею «сродної праці» мандрівного філософа, про його «наказ» жити за покликанням.
Объяснение:
Відповідь:
Коли я читав повість А. Я. Чайковського «За сестрою», мені здавалося, що переді мною постав герой-богатир з раніше читаних українських дум. Хоч Павлусю було лише п’ятнадцять років, але він часто потрапляє, а потім вибирається із ситуацій, з яких йому, здавалося б, вибратися не під силу. Я розумію, що автор явно перебільшує фізичні можливості свого героя, але, певнр, він на: магався довести нам, сьогоднішнім, що такі молоді герої — окраса історії України! І ми вже не помічаємо цього перебільшення, бо образ Павлуся захоплює нас, викликає особливу симпатію; його хочеться наслідувати і бути на нього схожим.
Ось Павлусь вирушає в далекі й небезпечні мандри на пошуки сестри, яку щиро любив. Ні лихі часи, ні повна невідомість не зупиняють юного героя, бо його надихають рішучість і сміливість старших співвітчизників-запорожців. Він намагається насамперед собі довести, що гідний їх, вірних захисників нашої землі від татарських набігів.
Андрій Чайковський не ідеалізує Павлуся. Хоч, звісно ж, у першу чергу, наділяє його найкращими рисами, за які хлопця не можна не полюбити. Щодо мене, то я схиляюсь перед патріотизмом сміливого Павлуся, його присягою на вірність рідному краєві, яка звучить у внутрішніх монологах героя, а також перед щирістю та м’якістю душі, теплотою та ніжністю почуттів. Навіть те, що він нібито поступається совістю і вдається до хитрощів і обману татарина, який хотів повернути хлопця до двору Сулеимана, можна виправдати. Ним керувала мета будь-що вижити, щоб здійснити свою мрію — знайти сестричку Ганнусю і визволити її з неволі. Цій благородній меті були підпорядковані всі його вчинки і поведінка, поки не здійснилася його зустріч з сестрою.
Гадаю, образ Павлуся надовго запам’ятається не тільки мені а й моїм одноліткам, бо хвилює й сповнює душі щирою любов’ю до рідної землі та її історії.
Детальніше - на -
Пояснення:
З Івана Котляревського починається історія нової української літератури. Саме він першим насмілився ввести народну мову в художній твір, саме він розповів читачам про народ, який не повинен був існувати: Катерина II своїм указом зруйнувала Запорізьку Січ, зробивши Малоросію покріпаченою часткою Росії. І раптом — «Енеїда»! Присвячена, здавалося, далекій римській історії, але така близька й зрозуміла українцям. І. Котляревський узяв за основу поему Вергілія, використав дуже поширений тоді, в кінці XVIII століття, жанр бурлескної пародії, але розповів своїм землякам про них же самих, відтворивши яскраві картини української дійсності того часу.На мою думку, саме ця обставина принесла найбільшу славу І. Котляревському і зробила поему улюбленим твором багатьох поколінь українців. Мене теж приваблює саме національний колорит «Енеїди», з якої можна вивчати цілісінькі розділи народознавства.
II варіант
«Енеїда» І. П. Котляревського — винятковий і цілісний літературний твір, який не лише започаткував нову українську літературу, але й до сьогодні не втрачає художньої привабливості. Стиль героїко-комічної поеми дав змогу письменнику у гумористично- сатиричному плані відтворити український побут XVIII ст., повно і соковито передати усі ознаки добре знайомого народного життя.Читачів минулого найбільше привертав сюжет «Енеїди», етнографічні описи, гумористична дотепність народних прислів’їв. Однак переломне значення для подальшого розвитку літератури мав не стільки грайливий жанр поеми, скільки її мова — барвиста, бага
та і гнучка. Адже «Енеїда» саме той твір, з якого почалося вживання народної мови як літературної.«Енеїда» Котляревського подобається мені своєю мовою — легкою, соковитою і блискучою, в якій живе стихія незрівнянного народного гумору. Словник письменника невичерпний — кожного разу для будь-якого найзвичайнішого поняття він вживає інше слово. Наприклад, для вираження руху людей замість звичайних «пішов», «поїхав», «побіг» він вживає такі слова: «ввійшли», «вперлися», «дав драла», «дунув во всі лопатки», «мчить, несеться», «п’ятами накивав», «почухрав», «попхався», «приплентавсь», «причвалав», «чимчикував» та інші. Котляревський нагромаджує синоніми або споріджені за сенсом слова. Ось як фурія в пеклі катує грішників:Робила грішним добру шану, ремнями драла, мов биків, кусала, гризла, бичувала, кришила, шкварила, щипала, топтала, дряпала, пекла,і кров із тіла їх пила.Не менш цікава фразеологія письменника — різноманітність мовних виразів, в якій він якнайширше використовує скарби української мови, здебільшого взяті з вуст народу: «великії у страха очі; не лізь прожогом перший в воду; біда біду — говорять — родить; де їсться смачно, там і п’ється».Звертає на себе увагу і багатство тих побутових тем, про які цією мовою оповідається. Як відомо, «Енеїда» є не лише першим широким словником української народної мови, але й першою енциклопедією народного життя. Перед очима читачів у світлі мовного багатства поеми проходить все життя українців — народний матеріальний побут, житло і вбрання, страви та напої, музика і танці, чари та церковний побут. Найцікавіше — про страви Котляревський говорить так:Тут їли різнії потрави:свинячу голову до хріну, і локшину на переміну, потім з підливою індик; на закуску куліш і кашу, лемішку, зубці, путрю, квашу, і з маком медовий шулик.
Таким чином, Котляревський зміг утвердити власну витончену обізнаність у лексичному багатстві української мови, подавши в своїй поемі повний лексикон народної рідної мови свого часу. Яскравість образів, іскрометність і чистота мови «Енеїди» продовжують жити, не втрачаючи свого значення в історії української літератури.