Спершу про меркантильне. Грошей на культуру в незалежній Україні завжди шкодували. Бюджет не передбачав великих витрат. Всього один відсоток, від якого могли відщипнути на інші потреби. Платники податків щиро вірили, що культура сама мусить себе спонсорувати, перейти до ринкових відносин. Книгу чи пісню прирівняли до «Снікерса». Вмієш продати – маєш гроші, не вмієш – сиди голодний.
Зрештою, те саме відбувалось і в інших пострадянських республіках. Наприклад, у Грузії, про літературу якої ми практично нічого не знаємо, оскільки і там влада не робила жодних промоцій національній культурі, зокрема, літературі. Але грузини – нація монолітна, і російська мова там не претендує на статус державної. Натомість в Україні на теренах культури уже багато десятиліть триває гібридна, як це модно зараз називати, війна з «Русским миром», яка упродовж останніх років ускладнилась ще культурним пацифізмом, чиєю зброєю є суміш совкового інтернаціоналізму з погано витлумаченим лібералізмом. Перефразовуючи відомий вислів, можна сказати: «хто не дбає про власну культуру, той змушений фінансувати чужу».
Ясна річ, високочолі державні мужі й пальцем не кивнули, щоб скласти програму захисту від «Русского мира». Їм таке й на думку не спадало. Вони могли часом приголубити когось з письменників на Форумі видавців, купити і навіть прочитати українську книжечку, але від того не переставали бути корупціонерами і зрадниками власного народу.
Я пам’ятаю, як приїхав на Форум Ющенко, коли ще був президентом, і поки він збирався, походжав та бесідував біля стенду з Марією Матіос, людей не впускали і не випускали з Палацу мистецтв, і видавці страшенно лаялись, бо за дві години втратили тисячі потенційних читачів та покупців.
Ну, а Янукович один раз зустрівся в Палаці Потоцьких з елітою Львова, куди за тих, хто завжди незмінно підтримує кожну владу, – заржавілі флюгери культури. Мене тоді занесло випадково в центр, і я не змогла потрапити у потрібний будинок, бо все було перекрите, поки наші вічно живі інтелектуали вирішували з гарантом проблеми української культури. Балаканина, широкі жести з боку влади, а з боку культурних діячів – слізні чолобитні, петиції на захист когось чи чогось.
Здається, й зараз нема державної волі боротись з «Русским миром», почути тисячі діячів культури – не культурної номенклатури, не моральних авторитетів, які самі себе назвали моральними авторитетами, серед яких немає ні Ліни Костенко, ні Валерія Шевчука, ні Івана Марчука, бо ті тихо роблять свою справу і несуть нелегку місію, дотримуючись здорової дистанції від будь-якої влади.
Разом з армією, освітою, медициною мовчки та послідовно суспільство і влада нищили культуру, тож тепер маємо війну, якої не було б, якби на Донбасі були українські школи й українські книгарні, якби було встановлено квоти на українську книгу, українські видання і україномовний ефір. Ніхто не пішов би у сепаратисти і терористи, якби знав, що за зневагу над державною мовою і державними символами може сісти до цюпи. Бо країна, де за блок вкрадених цигарок підлітків ув’язнюють на три роки, а за вбивства і катування патріотів – посадять під домашній арешт, а далі відпускають на всі чотири сторони з заставою чи без, не лише не має правової культури, а й схильна до суїциду.
Суспільство виглядає не краще, бо ж воно породило цю владу. Пересічний український культурний споживач шкодує книжки власним дітям, не ходить в музеї, ненавидить класичну музику, довго не витримує українського року, ставить пластикові вікна в старовинних будинках і регулярно дивиться шоу Шустера та російські серіали. Він не може вибудувати логічний зв’язок між улюбленим гуртом Путіна "Любе"» і розпореними животами патріотів у Слов’янську, між церквою Московського патріархату в Почаєві і зруйнованими дитячими садками й обстріляними шпиталями на Донбасі.
Саме на нього, пересічного, сірого й ординарного, робить ставку влада, саме на нього рівняється ринок дешевого культурного мила і гіпсових гномиків та ангеликів. Бо серед тих, хто повстав і хто пішов зараз добровольцем, катма подібних культурних споживачів, а якщо і є, то вони легко перевиховуються й починають розуміти, що іншої України нема ніде у світі.
Потік масової культури іноземного походження (бойовики, фільми жахів, бандитські серіали, комп’ютерні ігри-стрілялки) за двадцять років стали зразком для наслідування для підлітків, що не знали іншого мистецтва й інших розваг, і поодинокі спалахи насильства тепер зливаються в одну вогняну лінію, й голос диявола шепоче: ВБИТИ ЛЕГКО.
Відповідь:
Зазначене речення є цитатою з твору І.Нечуй-Левицького "Кайдашева сім"я". За жанром «Кайдашева сім’я» - це соціально-побутова сатирично-гумористична повість. Цікаво, що в повісті майже немає сцен, у яких би лунав сміх. «Кайдашева сім’я» населена дуже серйозними людьми. Їм не до сміху, оскільки всі вони - учасники великої родинно_побутової війни, якій не видно кінця. Змальовуючи цю «війну», прозаїк раз у раз вдається до гумору. А в наведеній цитаті як яскравий комічний засіб використав змішування стилів - високим епічним стилем описує сцену побутової бійки. Згадаймо піднесений стиль козацьких пісень, балад - "То не грім в степу грохоче, То не хмара світ закрила. То татар велика сила Козаченьків обступила". Війна в родині і те, як описує її автор викликає сміх, але крізь цей сміх пробиваються сльози…
Пояснення:
