Я часто заходжу до районної юнацької бібліотеки. Там, де книжки стоять рядами на стелажах, завжди буває тихо. Та коли уважно прислухаєшся, то почуєш, як вони розмовляють з тобою, розказують чудову казку, цікаву повість, від якої стає на душі тепло і затишно. З їхніх сторінок звучать чудові вірші.Саме з книжок ми дізнаємось, як живуть народи різних країн, дізнаємося про великі відкриття науки і техніки, про зірки і планети, про рослини й тварин. З давніх-давен учені, письменники, філософи відображали в книжках знання, досвід свого покоління, свої думки.Ми й сьогодні використовуємо досвід і знання, які залишили для нас у книжках наші пращури. Як сказав чудовий український поет Іван Франко:Книги — морська глибина:Хто в них пірне аж до дна,Той, хоч і труду мав досить,Дивнії перли виносить.А давно-давно колись на світі не було книжок, бо люди не вміли ще їх робити. «Сторінками» найперших книжок були камені, сокири, вояцькі шити, стіни печер. Справжній папір люди навчилися робити тільки кілька століть тому.На Русі книга завжди була у великій пошані. «Велика користь буває від учення книжного. Книги — це ріки, що напоюють світ, це джерела мудрості», — пише давньоруський літописець. Тому й зрозуміло, чому в Київській Русі існувало чимало книгозбірень при монастирях і церквах, при дворах князів та бояр. Про це переконливо свідчать різні історичні джерела.Я не уявляю свого життя без книжки. Найбільше мені подобаються оповідання та повісті про однолітків чи фантастика. Незабутнє враження колись на мене справила книжка Олександра Волкова «Чарівник смарагдового міста», яку перечитував кілька разів і кожного разу відкривав для себе щось нове і цікаве.Потім захоплювався романами Жуля Берна. Разом зі мною дорослішали і мої книжки. Зараз я читаю серйозні романи українських письменників, які розповідають про тяжке життя нашого народу за часів кріпацтва і після нього.Отже, я вважаю, що ніякі комп’ютери та телевізори не можуть замінити людині щасливих годин спілкування із книгою.
Є багато всього, але вибери саме головне: Василь Симоненко прожив коротке, але яскраве життя і запалив свою неповторну зорю на небосхилі нашої духовності. Він назавжди вписаний в історію рідної літератури, та водночас він завжди є і буде її злободенною сучасністю, її сподіваною прийдешністю. Один з найталановитіших виразників дум і прагнень рідного народу, своєї доби, він і словом, і життям своїм ствердив загальнолюдські духовні здобутки й ідеали, збагатив і скарбницю світової гуманістичної культури. Цей видатний український поет відрізняється від інших своїм чітко вираженим кредо. У сонеті «Я», написаному ще в 1959 році, молодий поет чітко сформулював своє поетичне кредо:Не знаю, ким — дияволом чи богом – Дано мені покликання сумне: Любити все прекрасне і земне І говорити правду всім бульдогам.Усвідомлення органічної спільності з долею народу, його нелегкою історією, земним і космічним світлом незгаслої зірки виривається з усього надрукованого й після смерті поета:У кожного Я є своє ім’я, На всіх не нагримаєш грізно.Ідея людської гідності, гордості з того, «що ти — людина», доповнюється тут мотивом уселюдської спільності та яскраво вираженим протестом проти диктату сили, авторитарності. Увесь цей вірш — зразок притчевої довершеності і досконалості. Тут немає зайвих незначущих слів, усепідпорядковано загальному задумові й водночас вимовлено на єдиному подиху. Його можна поставити поряд з . шедеврами рідної літератури. З колосся Симоненкової поезії ллється незгасне світло любові до людей, до рідної землі, до всього світу. Знамените «Лебеді материнства» — своєрідний заповіт поета. Частина цього твору покладена на музику і стала піснею, що лунає як гімн синівської любові, людяності, патріотизму. Рукопис вірша зберігає сліди напруженої авторської роботи над словом. І як найкраща винагорода за «муки творчості» — досконалий канонічний текст:За тобою завжди будуть мандрувати Очі материнські і білява хата. І якщо впадеш ти на чужому полі, Прийдуть з України верби і тополі, Стануть над тобою, листям затріпочуть, Тугою прощання душу залоскочуть. Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину.Василь Симоненко писав так, як не писав жоден поет до нього. Він ніби готував свої думки для бронзових або гранітних літер. Він, здається, вимагав від поезії не лише нових відкриттів світу, але й створення, моральних, політичних, національних обов’язків і прав, які мають у майбутньому суспільстві змінити юридичні закони. І справді, коли сьогодні загальною потребою стало створення правової держави, яка ніколи не допустить повторення жахливих і кривавих помилок минулого, створить надійні гарантії захисту прав і свобод кожної людини, це свідчить про реальний крок до і втілення в життя і поетових дум, і карбованих, «гранітних» літер:Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину.
