Одного разу прислівник розачарувався у собі.
- Я такий нудний, бо ж незмінний. Іменники , дієслова, прикметники - всі за чимось змінюються.
І вирішив він піти з країни Мови.
Одного дня прокинулися мешканці Мови, а прислівника вже й слід прохолов. Спробували говорити питати одне одного. Щось негарно виходить. Сказати куди піти не можуть (наліво, вгору, тут,там), почуття висловити важко (спересердя, ненароком, лагідно). Вирішили всі разом шукати.
Знайшли у полі самотнього та сумного, втішили та попрохали вибачення, що були неуважними. І до сих пір живуть разом щасливо.
тут трохи більше. Можна скоротити.
Милосердя, чуйність, доброта завжди були притаманні нашим співвітчизникам. Цілком закономірним і природним вважалося до нещасному, знедоленому, захистити скривдженого, немічного і старого, дати притулок бездомному, поділитися останнім шматком хліба з голодним. Чуйність і доброта просто необхідні в житті людей, причому не тільки тим, хто потребує до а й тим, хто надає цю до Адже навіть звичайне добре слово, промовлене вчасно, може дуже до людині.
Будь-яка родина бажає виховати порядних, добрих дітей. Так і дядько Кирило виховував свого племінника Климка, головного героя повісті Г. Тютюнника. Хлопчик рано залишився сиротою, і дядько любив Климка, як рідного сина, а іноді й балував його гостинцями, які привозив з чергового рейсу. Він привчав хлопчика до самостійності і стежив за його успіхами у школі. Зі свого боку Климко відплачував такою ж турботою і любов’ю. Хлопчик вмів прибиратися, готувати їжу, він був турботливим, чуйним, організованим. І це далеко не весь перелік позитивних рис характеру Климка.
Кожен повноцінний народ має власну історію, культуру, цінності. До таких цінностей ми, як правило, зараховуємо фольклор, легенди, священні книги. Але навіщо нам сьогодні знати про священні книги?
Я вважаю, що роль священних книг у житті людини неоціненна. Вони дають нам знання, допомагають розвиватися духовно. Це те, що підживлює народ зсередини. Такі книги розповідають про історичні події, людей, посланців Всевишнього.
У світі існує три таких письма – Веди, Біблія й Коран. Наприклад, Веди – це пам’ятка індійської культури. Означає вона «священне знання». Релігія вед – це художні образи, до яких впродовж багатьох віків звертаються митці. Ще однією священною книгою є Коран – основа мусульманської релігії. Це своєрідна збірка проповідей Мухаммеда, яка впливає на культуру народів Сходу. Ну і, звичайно, Біблія – наша священна пам’ятка літератури. У перекладі з грецької означає «книга». Це єдиний і неповторний символ усього християнського народу. Хоч ми й сприймаємо його, як єдиний текст, та відомо, що Біблія писалася різними авторами й у різний період часу та навіть різними мовами. Вона увібрала в себе історичні події святих, гімни, повчання, афоризми та багато іншого. Та найголовніше – заповіді Божі. Саме вони впродовж віків наставляють народ на праведне життя.
Хоч ці писання на перший погляд різні, та головною метою є до усвідомити людині світ, самого себе, відкрити душу.
Священні книги людства як пам’ятки культури і джерело літератури вже багато століть несуть мудрість та вчать від найменших до найстарших основним цінностям у житті. Кожен епізод, образ спонукає до праведного життя. Це справжній духовний досвід минулих поколінь. Тому загальнокультурне значення священних книг є неоціненним.