З початком німецько-радянської війни, у липні 1941 року Павла Тичину евакуйовано з майже 400 академіками, членами-кореспондентами та іншими науковими працівниками Академії наук УРСР до Уфи, столиці Башкортостану[28][29]. Там Тичина очолював Інститут літератури імені Тараса Шевченка. Разом із ним в Уфу була евакуйована і його родина — дружина Лідія Петрівна та її мати Катерина Кузьмівна Папарук. Одразу по прибуттю у Башкирію письменник попросив закріпити за ним вчителя башкирської мови, якою швидко оволодів і міг читати твори в оригіналі. Вже за кілька місяців він написав наукову працю «Патріотизм у творчості Мажита Гафурі», хоча Гафурі писав лише башкирською. У 1943 році Павла Тичину призначили Народним Комісаром освіти УРСР і він виїхав з Уфи
Объяснение:
Твір Осипа Турянського під назвою «Поза межами болю» є видатним літературним творінням, яке незмінно справляє сильне враження на будь-якого читача. Причин для цього є безліч, однак я вважаю за необхідне виділити декілька, тим самим висловивши свою думку про цей твір. В цілому ж варту сказати, що мою думка відносно цього твору є позитивною, тому загалом він мені сподобався.
Насправді моя думка про цей твір досить висока і позитивна. Я вважаю, що він повинен служити хорошим попередженням тим, хто вважає, що в деяких випадках війна може бути чимось хорошим. З таким твердженням про корисність війни в деяких життєвих обставинах я ніяк не можу погодитися. І безліч підтверджень тому міститься саме в цьому творі. Наприклад, в ньому ми можемо прочитати, як складно людям доводиться під час війни. У поемі розповідається про шляхи кількох солдатів. Спочатку вони потрапили в полон до ворога, але потім змогли з нього вирватися. Але таке звільнення ще далеко не обіцяло їм нічого доброго. Після цього вони повинні були пройти величезну відстань, не маючи можливості нормально зігрітися, а зовні був страшний мороз. Зрештою, багато хто з цих людей так і не змогли дістатися до точки призначення та не вижили.
Моя основна думка щодо цього твору криється в тому, що війни – це однозначне зло. Як мені здається, думка Осипа Турянського полягає і в цьому теж. Під час війни людське життя не означає взагалі нічого. Правителі приймають рішення битися, а їхні воїни зобов’язані виконувати накази, хоча далеко не завжди вони розуміють, заради чого і навіщо все це робиться. У цьому, як мені здається, і полягає одна з головних трагедій людського життя. Люди зобов’язані боротися за те, у чому вони не розуміються, від чого їм особисто немає вигоди, що може призвести їх до загибелі.
Втім, якщо говорити про те, чи сподобався мені цей твір, я можу сказати, що так, сподобався. Він гарний тим, що насправді дає велику кількість корисних прикладів та оцінок подіям того часу. При цьому такі оцінки здаються універсальними, тобто такими, які можуть бути використані навіть нині, сьогодні. Саме тому у списку моїх особистих уподобань поема Осипа Турянського «Поза межами болю» займає досить високе місце. Більше того, я буду рекомендувати прочитати її всім, хто хоче дізнатися про внутрішню сторону будь-якої війни, зрозуміти, що це насправді і дати правильну оцінку.
Наум Дрот та його дружина були людьми богобоязними та праведними. В усьому вони дотримуються Божого і морального людського закону. За це Бог допомагає їм. За молитви й невпинну працю дає їм Бог донечку. Дитина теж росте слухняна, покірна, на вулиці з дівчатами не бігає, все коло хати, все молиться, з матір’ю до церкви радо ходить. Батьки піклуються про свою дитину, доглядають її.
Виросла Маруся вродливою та привітною — справжня ідеальна красуня. Вона не любила гуляти з дівчатами, допомагала вдома матері. Не ходила й на вечорниці. Лише на весілля до подруг Маруся не відмовлялася йти, але тримала себе там поважно.
Одного разу Марусю запросили бути дружкою. Серед бояр вона помітила Василя, який теж тримався спокійно, хоч був дуже вродливий. Василь теж угледів Марусю. Відразу полюбилися вони одне одному. Та не стали знайомитися, тільки дивилися та зітхали.
Нарешті Василь наважився підійти до дівчини з горіхами, за весільним звичаєм. Маруся відповіла на запитання парубка про кількість горіхів "чіт", тим самим висловивши згоду познайомитися з ним. Вона й сама не розуміла, як так вийшло.
В цей час почалися танці. Під час розмови з парубками Василь довідується про Марусину вдачу та її батьків.
Маруся сиділа на призьбі разом з подругою Оленою Кубраківною. Стала й вона розпитувати про парубка. Вона дізналася, що Василь служить у місті, а у його хазяїна дуже гарна дочка.
Олена за Марусю йти з нею завтра в місто, щоб дещо купити.
Сама не своя повернулася Маруся додому та все чекала ранку. Василь теж не спав, він почув розмову дівчат і дізнався про їхні плани.
На ранок він перестрів подруг та зробив вигляд, що хоче їх оборонити дорогою від собак. Маруся все хотіла спитати його про хазяйську дочку, але не наважувалася.
На базарі дівчина навіть забула, що мала купувати. Василь розпитав її й сам купив, чого треба. Він знову проводжав дівчат, вигадавши якусь причину. Дорогою Олена згадала, що не все купила, та побігла назад. Закохані залишилися самі й поговорили, розказавши про свої почуття.
Дочекались Олену, яка все поглядала на подругу та дивувалась. Біля села розійшлися, потім Маруся повернулася й попросила Василя прийти сьогодні до озера. Вдома вона нічого не могла робити до ладу, але була весела.
Біля озера вони цілувалися та розмовляли про своє кохання. Маруся хотіла розповісти батькам про Василя, але той сказав, що ще не час. Тоді Маруся вирішила більше з ним потай не зустрічатися.
Через деякий час Василь допоміг на дорозі чоловікові з поламаним возом та заїхав до нього додому. Виявилося, що то батько Марусі. Батькам вони не призналися, що знайомі. Батько попросив Марусю провести хлопця до воріт, тоді закохані поговорили між собою, домовившись, що Маруся розкаже, як поставилися до хлопця її батьки. Ті його хвалили.
Наступного дня хлопець знову прийшов. Потім став приходити кожного дня, й старі до нього звикли.
Одного дня Василь прийшов до Марусі із сватами. Наум відмовив. Маруся стала плакати, мати здивувалась. Василь благав старого змилостивитися над ними, просила й Маруся. Підтримала молодих і Настя. Але Наум повернув старостам хліб та наказав прийти наступного дня.
Батько про все розпитав Марусю. Наступного дня він сказав Василеві, щоб той відступився від його дочки. Хлопець не хоче. Наум просить його принести папір, де буде написано, що його не заберуть у солдати, що він когось найняв за себе.
Під час прощання з коханим Маруся зомліла. Довго потім вона журилася, не маючи звістки про Василя.
На Великдень у церкві читати "Апостола" вийшов Василь. Після служби Наум запросив його до себе та почав розпитувати. Хлопець розповідає, що за добру службу хазяїн обіцяв найняти за нього найомщика. Тепер же він мусить їхати до Одеси, а потім до Москви. Наум пропонує Василеві засилати старостів. На цей раз Марусю засватали.
Письменник докладно описує обряд сватання, подає весільні пісні.
Коли Василеві прийшов час їхати, Маруся пішла його проводжати. Проходячи повз кладовище, заплакала та сказала, що знайде її Василь тут, коли повернеться.
По від’їзді коханого Маруся дуже тужила. Одного разу змерзла під дощем і сильно застудилася. Хворіла тяжко, а потім вирішили її причастити. Не дочекавшись Василя, Маруся померла.
Повернувшись, хлопець бачить кохану в труні. Він аж впав, як неживий, потім кинувся до Марусі. Потім хотів накласти на себе руки.
Після похорон Марусі Василь пішов у монастир, де заморив себе.
Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло):
На творенні образів Марусі й Василя позначився вплив сентименталізму. Ці образи ідеалізовані, в житті для них головним є почуття, тільки ним вони й живуть.
Сам тон повісті розчулений, головні події життя Марусі описуються з особливою увагою, глибоким почуттям.
Події не завжди достатньо вмотивовані зовнішньою логікою, але вони відповідають внутрішній настанові твору. Так, смерть Марусі відчувається як необхідна, адже така піднесена душа не могла продовжувати буденне життя одруженої жінки. Нереальною виглядає й до Василевого хазяїна — невідомого помічника.
прочитай там є відповідь) постав корону будь ласка
Объяснение:
й радянський поет, журналіст, публіцист, перекладач і державний діяч; Герой Соціалістичної Праці (1967), лауреат Сталінської премії першого ступеня (1941) та Державної премії УРСР імені Т.Г. Шевченка (1962).
Павло Тичина народився 15 (27) січня 1891 року (за іншими відомостями — 23 січня) в селі Піски (нині Чернігівської області України) в родині сільського дяка.
Навчався спочатку в земській школі, потім у Чернігівській Бурсі, одночасно співав у монастирському хорі — таким чином заробляв собі на життя після смерті батька, який помер у 1906 році. Потім навчався в духовній семінарії (1907-1913). Пізніше він знайомиться з Михайлом Коцюбинським, відвідує літературні «суботи» в його будинку, читає там свої, схвально зустрінуті, вірші.
Друкуватися Тичина почав у 1912 році, перша збірка віршів — «Сонячні кларнети» — датована 1918 роком.
З 1913 року навчається в Київському комерційному інституті, одночасно працюючи в газеті «Рада» і журналі «Світло». Революційні події 1917 року застали Тичину в Києві.
У 1923 році переїжджає до Харкова, тодішньої столиці УРСР. Тут він працює в журналі, багато пише, вивчає вірменську, починає опановувати грузинською і тюркською мовами.
У 1938-1967 роках — депутат ВР УРСР, у 1953-1959 голова ВР УРСР. Депутат ЗС СРСР (1946-1962).
У 1943-1948 роках — міністр (нарком) освіти УРСР.
Академік АН УРСР (з 1929 року), директор Інституту літератури АН УРСР.
Помер п.г. Тичина 16 вересня 1967 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі.