1. Якою людиною постає Мартин Боруля на початку твору? Чому всім вдається так легко його обдурювати?
2. З якою метою Трандалєв розповідає про випробувані ним про
фесії? Чи вважаєте ви, що ця людина здатна успішно вирішити спра
ву про встановлення дворянства? 3. Доведіть, що наймит Омелько —
сатиричний персонаж. Яка роль йому відведена у творі? 4. Чому
панські замашки Мартина Борулі викликають іронічну посмішку?
Як до батькових нововведень ставляться Степан, Палажка і Марися?
5. Що вам імпонує, а що не подобається у розмові Степана і Миколи?
Хто, на вашу думку, з цих парубків більш порядний? 6. Чому
Мартин Боруля не погодився віддати заміж Марисю за сина Гервасія
Миколу? Чи справді Націєвський був кращим женихом для дівчи
ни? Чому ви так вважаєте? 7. Чому приїзд новоспеченого жениха
змальовано сатирично? Що не на жарт перелякало Націєвського?
Який вибір він зробив? 8. Як ви розцінюєте той факт, що Мартин
Боруля і Омелько таки наздогнали і побили Націєвського?
Трагічний чи комічний цей епізод у творі? Чому ви так вважаєте?
9. Всебічно розкрийте образ Гервасія. Що приваблює, а що від
штовхує в цьому персонажі? 10. Чи можна назвати розв’язку драми
«Мартин Боруля» щасливою? Чому ви так вважаєте?
«...Людина прагне її, знаходить і приймає красу без усяких умов, а так тому тільки, що вона краса, і з благоговінням схиляється перед нею, не питаючи, чим вона корисна і що можна на неї купити? І, можливо, у цьому й полягає найбільша таємниця художньої творчості, що образ краси, створений нею, стає одразу кумиром, без усяких умов. А чому він стає кумиром? Тому що потреба краси розвивається найбільше тоді, коли людина в розладі з дійсністю, у негармонії, у боротьбі, тобто, коли найбільше живе, тому що людина найбільше живе саме в той час, коли чого-небудь шукає і досягає: тоді в ній і проявляється найбільш природне бажання всього гармонійного, спокою, а в красі є і гармонія, і спокій.
Чи можна зараз говорити про красу, про прекрасне? І можна, і потрібно. Через усі бурі людство пристане до цього берега. У грозі і блискавці воно навчиться шанувати прекрасне. Без краси не будуть збудовані нові фортеці і твердині».
Із словами Реріха перегукуються слова діячів української , культури. І, можливо, саме сьогодні, у наш тяжкий час, коли зовсім поруч під кулями і снарядами гинуть діти та жінки, а думки людей зайняті не вічними істинами, а пошуком шматка хліба, варто прислухатися до закликів берегти, плекати красу, культ якої є однією з найхарактерніших рис, притаманних нашій національній культурі.
«Що ж говорити про місце краси в нашій духовності, в нашій творчості, в нашім побуті? Це річ настільки очевидна, що не вимагає обговорення. Чи візьмемо наші вишивки, чи наші писанки, чи наш народний стрій, чи пісню, чи хату, чи — донедавна ще мережані ярма для волів, а ще й досі цяцьковані у гуцулів речі і приладдя — все це просякнене характеристичним панестетизмом, якого родовід не підлягає сумніву і з огляду на його многовікову закоріненість, і з огляду на його форми, і з огляду на разючі, часом, аналогії.
У якого іншого з сучасних нам народів вживається, наприклад, слово «гарний» не в значенні лише «красний» (красивий — прим, авт.), а в значенні внутрішньої якости, добрости, вартости («гарна людина», «гарний врожай», «гарна пшениця»)? І коли пригадаємо собі античногрецьке, властиво, неперекладальне, поняття «калоскагатос», що одночасно означало комплекс «красного й доброго», знову ж напотикаємо праджерело тієї властивосте… наша етика таки зовсім по старогрецькому є органічно злита з нашою естетикою. «Негарний вчинок» або «негарне поступовання» — вирази, які свідчать, що естетика і тут є ніби критерієм етики».
(Є. Маланюк. «Нариси з історії нашої культури»)
«Україна здавна славиться народним мистецтвом. Дівоче вбрання і козацька люлька, топірець гуцула і спинка саней, бабусина скриня і мисник на стіні, вишитий рушник і звичайний віконний наличник — будь-яка ужиткова річ під рукою невідомого художника чи художниці ставала витвором мистецтва. І водночас творилася пісня, з'являвся народний живопис, бриніла бандура, ця українська арфа... Людина оточувала себе красою, знала в ній смак, художньо оздоблювала життя, заполонена одвічним бажанням творити».