Ігор Миколайович Байдак (27 квітня 1965, Хмельницький) — український журналіст, краєзнавець, поет, фотограф, колекціонер. Член Національної спілки журналістів України та Хмельницької міської літературної спілки «Поділля». Автор п’яти поетичних збірок, путівника «Стежками рідного краю» (2008), співавтор інформаційного довідника «Сатанів — місто-легенда, місто-курорт» (2007). Лауреат Хмельницької міської премії в галузі історії, культури та мистецтва імені Богдана Хмельницького (2009)
Біографія
Народився в сім’ї вчителів. Закінчив школу № 64 в місті Кечкемет в Угорщині (навчався в 1972—1982 роках). До армії працював у Хмельницькому на заводі «Темп». У 1983—1990 роках служив у Збройних Силах СРСР — на Тихоокеанському флоті в бригаді розвідки. Від 1990 року знову мешкає в Хмельницькому. У 1900—2003 роках працював у системі Управління Міністерства внутрішніх справ у Хмельницькій області, зокрема був старшим інспектором центру громадських зв’язків. Його інформаційні повідомлення про кримінальну ситуацію в області друкувати найпопулярніші українські газети — «Україна Молода», «День», «Сегодня», «Факты и комментарии».
Заочно закінчив історичний факультет Вінницького педагогічного інституту (навчався в 1992—1997 роках). Працював журналістом: у редакціях газет «Всім», «Моя газета», головним редактором газети «Подільська хроніка»
2006 року був одним із 25 кандидатів на посаду міського голови Хмельницького як само висуванець. Нині працює у туристичній фірмі. Як екскурсовод розробив низку авторських турів по Хмельницькій області: по обласному центру, Кам’янець-Подільський — Сатанів; Меджибіж — Летичів — Головчинці, «Чудеса над Дністром», Маліївці, Кам’янець-Подільський — Хотин, Хмельницький — Отроків тощо.
Творчість
Ігор Байдак почав друкуватися в місцевій пресі в першій половині 1990-х років.
Україна — благословенний край. Буяють тут зелені сади, наповнюють груди вільним повітрям безмежні степи, пливуть із минулого в майбутнє могутні річки, зливаються з горизонтом золоті хлібні лани. Здається — кращого немає Нічого в Бога, як Дніпро Та наша славная країна...В Україні, славній своєю красою, народився Тарас Григорович Шевченко — великий український народний поет. У тяжких кріпацьких злиднях минало його дитинство. Але була в маленького Тараса мати з люблячим серцем, був батько з лагідними очима, дідусь з мудрими розповідями про героїчне минуле рідного краю: Село на нашій Україні — Неначе писанка село, Зеленим гаєм поросло... Сам Бог витає над селом.А потім не стало рідних. Хлоцець-сирота опинився в чужому холодному Петербурзі — не стало й Батьківщини . Спогади про рідний край, щира любов до нього, тута за Україною зустрічаються у віршах молодого поета. Україно, Україно! Серце моє, ненько! Як згадаю твою долю, Заплаче серденько!Опинившись у засланні, Шевченко линув думкою в рідні місця. Ходив берегом мертвого Аральського моря, а очі бачили розкішну природу України: Тихесенько вітер віє, Степи, лани мріють, Меж ярами над ставами Верби зеленіють.Як не вистачало Шевченкові, насильно відірваному від України, її зелених гаїв під блакитним небом, пахощів квітучих садів, співу соловейка під золотими зорями, величного спокою замріяних могил! З яким розпачем поет, закинутий злою долею в чужі казахські степи, промовляв: «0 доле моя! Моя країно! Коли і вирвусь з цієї пустині? » Після заслання Шевченкові не дозволили оселитися в Україні. І лише після смерті Тарас Григорович, для якого не було «на світі України», не було «другого Дніпра», назавжди повернувся на свою прекрасну омріяну Батьківщину. Т. ШевченкоТарас Шевченко — це один з найперших українських поетів, сила таланту якого, породжена народною творчістю та самим строєм народного самопочування, вповні була спрямована на піднесення й розкриття глибокого духовного життя своєї нації. Недарма поет став справжнім символом української культури, символом національного патріотизму, символом самої української літердтури. Провівши велику частину свого життя за межами Батьківщини, Великий Кобзар усім своїм серцем належав тільки їй, замученій і гнобленій, але гордій і духовно незалежній. Із надзвичайною переконливістю поет звертається до своїх сучасників і нащадків: Свою Україну любіть, Любіть її... Во время люте, В остатню тяжкую минуту За неї Господа моліть.Цей заклик відображає саму внутрішню сутність світовідчування Тараса Шевченка, його ставлення до Батьківщини. Поет бачить її прекрасною землею, яка, на жаль, стала землею страждання. Тому й змальовує Україну такою різною — то замріяно прекрасною, то занедбаною й скривдженою, ніби втрачений рай. Справжнім шедевром лірики поета, в якій з надзвичайною силою виявляється його любов до рідної країни, є його вірш «Садок вишневий коло хати». У цій поезії Шевченко закладає притаманне його народові уявлення про ідеальний світоустрій, сутність якого — у родинному ладі, житті, заснованому на потягах серця, гармонійному зв'язку людини з природою і Богом, урівноваженні духовного і матеріального начала в людському житті. Тому в змальованому Шевченком світі бачимо село і гармонійне родинне коло на тлі прекрасної української природи. А ось інший пейзаж — омріяна в спогадах рідна країна, яку поет уявляє земним раєм, землею обіто-ваною: Розкажи, як за горою Сонечко сідає, Як у Дніпра веселочка, Воду позичає. Як широка сокорина Віти розпустила... А над самою водою Верба похилилась...Та серед таких елегійних пейзажних рядків усе частіше зустрічаються зовсім інші картини — змалювання землі горя й біди. У таких поезіях Україна постає ніби живою істотою — скривдженою жінкою-матір'ю, окраденою злими людьми. І поетові болить її доля більше, ніж своя власна: Як Україну эли люде Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую збудять... Ох, не. однаково мені. Так, поет не думає про те, чи буде він сам визнаним на Батьківщині поетом, чи запам'ятають і зрозуміють його, і він з болем зізнається: Мені однаково: чи буду Я жить на Вкраїні, чи ні, Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігах на чужині, — Однаковісінько мені...Т. Шевченко віддає свою долю й щастя заради щастя Батьківщини, мріє про її добробут і волю. Майбутнє своєї країни вбачає в духовному піднесенні, в осмисленні своєї історії, свідомому ставленні до себе як представника української нації. Тому він звертається до своїх земляків із пророчо-закличними словами: Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь.Справді, тепер, коли прийшли часи політичного й духовного звільнення нашої Батьківщини, ми розуміємо, що її майбутнє залежить від кожного з нас, від того, наскільки ми змогли усвідомити себе українцями, а цю землю — своєю єдиною рідною землею. І слова Шевченка звучать для нас ніби духовна настанова, заповіт, значення якого не стирається з плином століть.
Ще з дитинства наші батьки привили нам любов до казок. всі ми пам*ятаємо теплі вечори, коли ще дітьми засинали під милий голос неньки. аналізуючи всі казки, можна дійти висновку,що всі вони поділяються на веселі і сумні." чому одні казки веселі, а інші сумні?" -запитаєте ви.я вважаю, що це залежить від притаманній кожній людині потребі різноманіття. наприклад, в дитинстві я читала казку"червона шапочка" і я знала що вона закінчиться добре. до цьогож ряду належить "попелюшка" "білосніжка! та з віком мені почалинабридати так звані "хепі енди". і серце захотіло чогось нового. зацікавити людину можна у тому випадку, коли вона не знвє кінцівку історії. і тут почали появлятися сумні казки. казка,як відомо, вчить чогось людину. і не має насвіті людини у якох все життя пройшло без проблем. так от , поява сумних казок пов*язана з потребоюлюдини різноманітності я вважаю, що автори казок намагаються зробити свої твори трохи наближеними до життя читачів. а життя як відомо має як білі так і чорні полоси.
Ігор Миколайович Байдак (27 квітня 1965, Хмельницький) — український журналіст, краєзнавець, поет, фотограф, колекціонер. Член Національної спілки журналістів України та Хмельницької міської літературної спілки «Поділля». Автор п’яти поетичних збірок, путівника «Стежками рідного краю» (2008), співавтор інформаційного довідника «Сатанів — місто-легенда, місто-курорт» (2007). Лауреат Хмельницької міської премії в галузі історії, культури та мистецтва імені Богдана Хмельницького (2009)
Біографія
Народився в сім’ї вчителів. Закінчив школу № 64 в місті Кечкемет в Угорщині (навчався в 1972—1982 роках). До армії працював у Хмельницькому на заводі «Темп». У 1983—1990 роках служив у Збройних Силах СРСР — на Тихоокеанському флоті в бригаді розвідки. Від 1990 року знову мешкає в Хмельницькому. У 1900—2003 роках працював у системі Управління Міністерства внутрішніх справ у Хмельницькій області, зокрема був старшим інспектором центру громадських зв’язків. Його інформаційні повідомлення про кримінальну ситуацію в області друкувати найпопулярніші українські газети — «Україна Молода», «День», «Сегодня», «Факты и комментарии».
Заочно закінчив історичний факультет Вінницького педагогічного інституту (навчався в 1992—1997 роках). Працював журналістом: у редакціях газет «Всім», «Моя газета», головним редактором газети «Подільська хроніка»
2006 року був одним із 25 кандидатів на посаду міського голови Хмельницького як само висуванець. Нині працює у туристичній фірмі. Як екскурсовод розробив низку авторських турів по Хмельницькій області: по обласному центру, Кам’янець-Подільський — Сатанів; Меджибіж — Летичів — Головчинці, «Чудеса над Дністром», Маліївці, Кам’янець-Подільський — Хотин, Хмельницький — Отроків тощо.
Творчість
Ігор Байдак почав друкуватися в місцевій пресі в першій половині 1990-х років.