Кохання є основою життя будь-якої людини. Це почуття, яке дарує сили на подолання перешкод, надію на щасливе майбутнє, віру в себе. Саме таке кохання відчували один до одного герої повісті М. Коцюбинського «Дорогою ціною». Та, як то кажуть у народі, «хто не має кохання, той не знає і горя»,
З самого початку своєї трагічної оповіді письменник примушує нас захоплюватися Остапом і Соломією, співчувати їм і переживати за них. Ці молоді люди щиро кохали один одного, але щастя не мали, бо спочатку їх розлучив бездушний лях, а потім господар і зовсім став погрожувати Остапові позбавленням життя.
У центрі повісті до останніх її сторінок залишалися ці герої: молодий та сміливий парубок Остап і заміжня жінка Соломія. Доведений до відчаю Остап врешті-решт вирішив втекти з рідного села і відправитися на пошуки кращої долі. Соломія була дуже засмучена звісткою про намір її коханого парубка втекти з села і відправитися аж за Дунай. «Тікаєш, покидаєш мене. І отсе я лишуся сама з тим осоружним чоловіком». Та безмежна любов Соломії до Остапа все ж перемогла її почуття: вона вже погодилася на все і прийняла рішення, наче відірвала від свого серця шматок: «Тікай, Остапе, тікай, серце». А згодом вона й сама вирішила втекти разом з коханим.
І як же треба було кохати, щоб покинути, хоча і не дуже радісний, але все ж таки рідний дім, щоб залишити відносно спокійне життя і відправитися за дорогим і єдиним Остапом. Яку ж треба було мати вірність, щоб піти назустріч невідомості, неймовірним труднощам і небезпекам, щоб піти світ за очі, аби тільки бути поряд зі своїм коханим.
На які тільки вчинки, вигадки і хитрощі здатна жінка, яка віддано і щиро кохає. Ось і Соломія обстригає свої коси, перевдягається у чоловічу одежу, а свій жіночий одяг, який зняла з себе, викидає у ставок коло села. Відчайдушної сили цій дівчині надає кохання, і Соломія стає справжньою героїнею. Під час небезпечної подорожі вона не розгублюється у найскладніших ситуаціях, вона скрізь рішуча, вміла і спритна. Вона знаходить у собі сили не перелякатися і не розгубитися, вона перев’язує Остапа, коли того ранять, саме вона шукає його в плавнях і врешті-решт врятовує.
Але найбільш героїчна вдача Соломії проявилася після арешту її коханого Остапа. Вона віддала все, що у неї залишалося, але це не до його врятувати. Та Соломія не западає духом, гарячково шукає вихід з ситуації і, здається, знаходить. Але її надзвичайно сміливому плану не судилося збутися. Рятуючи свого коханого від неволі, ця непересічна жінка загинула у бурхливих водах Дунаю.
Протягом усієї повісті ми захоплюємося Соломією, її нежіночою відвагою, мужністю та вірністю, самовідданістю та здатністю на самопожертву. І хоча почуття Остапа проявлялися по-чоловічому скупо, все ж зрозуміло, що він щиро кохав Соломію. А зостарівшись, в гудінні вітру він усе чув Соломіїн поклик: «Остапе!».
Українська мова:Чую їх біль, всі ті нитки, що
рвуться між їх серцем і селом, і
мені рвуться, чую їх жаль і муку.
В. Стефаник.
"Камінний хрест" — єдиний твір Стефаника, присвячений темі еміграції. У багатьох своїх новелах В. Стефаник використовує не вигадані, а справжні події. Не стала винятком і новела "Камінний хрест". Односелець письменника, емігруючи до Канади, поставив на своєму полі камінний хрест. В. Стефаник розуміє, що надії селян марні, знає, що їх чекає в далеких краях. Своїм твором він намагається розповісти, донести до людей, що то за марево — еміграційне щастя. З іншого боку, він розуміє двояке становище цих бідних людей, співчуває їм, жаліє їх. Вразливе на людське горе, Стефаникове серце плаче кривавими слізьми болю за селян і виплескує свій гнів у новелі "Камінний хрест".
Після десятирічного перебування у війську Іван повернувся додому. Батьків не застав — вони померли, залишивши у спадок хатину і горба, "щонайвищого і щонайгіршого над усе сільське поле". На нього витратив Дідух молодечу силу, на ньому скалічився, постарів і став господарем. Не багатієм, але свій шматок хліба мав. А тепер, на старість літ, Дідух добровільно кидає господарство. Пройнятий страшною тугою, Дідух почуває себе як камінь, що хвиля викинула на берег. Та й весь він наче закам'янів. Дивиться отупіло перед себе і нікого не бачить.
Причина цієї туги зрозуміла: це любов до рідної землі і вимушена розлука з нею. Селяни розраджують його, але вони не в змозі зруйнувати тієї страшної туги. Дідух ставить хрест на своєму политому кривавим потом полі, і цим він ніби заживо себе ховає. Тільки після обіцянки людей доглядати хрест йому стає трохи легше. Найважливіше — це добра згадка про чоловіка, пам'ять про нього в людей.
русской язик:Слышу их боль, все те нити, что
рвутся между их сердцем и деревней, и
мне рвутся, слышу их жалость и мучение.
В. Стефаник.
"Каменный крест" - единственное произведение Стефаника, посвященное теме эмиграции. Во многих своих новеллах В. Стефаник использует не вымышленные, а подлинные события. Не стала исключением и новелла "Каменный крест". Односельчанин писателя, эмигрируя в Канаду, поставил на своем поле каменный крест. В. Стефаник понимает, что надежды крестьян бесполезны, знает, что их ждет в дальних краях. Своим произведением он пытается рассказать, донести до людей, что за марево — эмиграционное счастье. Не считая того, он соображает двоякое положение этих бедных людей, сочувствует им, жалеет их. Уязвимое на человеческое горе, Стефаниково сердце плачет кровавыми слезами боли за крестьян и выплескивает свой гнев в новелле "Каменный крест".
После десятилетнего пребывания в армии Иван вернулся домой. Родителей не застал — они умерли, оставив в наследство хижину и горбу, "высшего и худшего всего сельского поля". На него потратил Дидух молодую силу, на нем искалечился, состарился и стал хозяином. Не богаче, но свой кусок хлеба имел. А теперь, на старости лет, Дидух добровольно бросает хозяйство. Проникнутый страшной тоской, Дидух чувствует себя как камень, что волна выбросила на берег. И весь он словно окаменел. Смотрит отупело перед собой и никого не видит.
Причина этой тоски ясна: это любовь к родной земле и вынужденная разлука с ней. Крестьяне утешают его, но они не в состоянии разрушить ту страшную тоску. Дедух ставит крест на своем политом кровавым потом поле, и этим он будто заживо себя прячет. Только после обещания людей ухаживать за крестом ему становится немного легче. Самое важное – это хорошее упоминание о мужчине, память о нем у людей.