Жанрова специфіка. Ідейно-тематичний зміст
За жанровими ознаками «Камінний хрест» є оповіданням. За аналогією до багатьох інших творів письменника його називають новелою. Сам автор назвав свій твір студією, тобто художнім дослідженням, внутрішнього світу головного героя. «Камінний хрест» — глибока психологічна студія душі українського селянина-трударя, якого соціальні обставини примушують рвати віковічний зв’язок з тим ґрунтом, на якому він виріс. Працьовитість і доброчесність героя піднесені автором на високий рівень, а бажання залишити пам’ять по собі — поставити на горбі камінний хрест — має глибокий психологічний підтекст. Іван Дідух ставить хрест на своєму политому кривавим потом полі і ніби заживо себе ховає. Проте він хоче жити у пам’яті нащадків, хоче, щоб цей хрест в’язав його з рідним селом і тоді, коли він буде далеко на чужині, і тоді, коли його не стане в живих.
У творі порушено проблеми:
віковічного зв’язку з рідною землею;
сумлінної праці на землі як вияву народної етики й моралі, як обов’язку, єдиного засобу і виправдання буття селянина;
масового зубожіння селян, що спричинило масову еміграцію за океан.
Сюжет
Новела складається з семи розділів (фабула як така відсутня).
Перший розділ виконує функцію [[. Слова Івана: «Ото-с ні, небоже, зібгав у дугу! Але доки ні ноги носє, то мус родити хліб!» з великою силою передають торжество селянина-трударя, який перетворює свою мету на дійсність, адже горб «політки давав добрі», тобто хороші врожаї. Захоплено звучать прикінцеві слова автора: «Отакий був Іван, дивний і з натурою, і з роботою».
У другому розділі, який є зав'язкою, читач дізнається про рішення Івана, який врешті-решт піддався на умовляння синів, емігрувати до Канади. Перед читачем постають картини прощання Івана з односельцями, яких усіх за до своєї господи перед від'їздом до Канади. Дякував людям, що прийшли попрощатися, пригощав горілкою, озивався до них добрим словом. Звернувся до кума Михайла, до куми Тимофіхи, прикрикнув на жінку, щоб поменше плакала, а більше пильнувала за гостями. Письменник уникає зайвих описів, змушуючи головного героя саморозкриватися, максимально використовує діалоги й монологи. Цим самим зосереджує увагу на описуванні душевної драми героя, якого порівнює з каменем, що його викинули хай і з важкого, проте рідного місця. Скупими штрихами автор передає всю безодню туги, яка роздирає душу героя: «Заскреготав зубами, як жорнами, погрозив жінці кулаком, як довбнею і бився в груди».
Події розгортаються в наступному, третьому розділі, в якому Іван пояснює людям причини свого рішення виїхати, про те, як не воно йому далося, адже важка праця повністю виснажила його, й немає в нього сили починати нове життя за океаном. Змушений був погодитися через майбутнє синів, для яких у рідному краї не було ніякої перспективи. Сусіди втішають Івана, наголошуючи на повній безвиході селян: «Ца земля не годна кілько народа здержіти та й кількі біді вітримати. Мужик не годен, і вона не годна…», на тому, що невдовзі й самим доведеться виїхати. Іван дякує за підтримку, але не може спокійно сприйняти таке становище, коли доводиться на старість іти світами з рідного місця, його лякає невідоме життя, яке для нього все одно, що загибель. Вражає епізод, коли він привселюдно у своєї жінки Катерини пробачення за ті кривди, що їй завдав за час подружнього життя, як перед смертю, бо не знає, чи переживуть вони переїзд через океан, чи помруть у дорозі.
У четвертому розділі Іван звертається до односельців з проханням, щоб як надійде звістка про смерть його з дружиною, то щоб відслужили панахиду за упокій їхніх душ, на це й гроші залишає порядному Якову. Люди обіцяють виконати прохання. Однак ще якась думка непокоїть Івана, і хоч йому трохи соромно, він зважується сповідатись перед людьми про гріх, який ледь не вчинив напередодні. Він знову згадує горб, на якому з великими труднощами встановив кам'яного хреста як пам'ять про нього з дружиною на цій землі. Іван признається, що найбільше тужить саме за цим горбом, у який стільки зусиль уклав: «Я на нім вік свій спендив і окалічів-єм. Коби-м міг, та й би-м го в пазуху сховав та й взєв з собов у світ». Іван зізнається, що у хвилину розпачу й неможливістю примиритися з новими випробуваннями долі він ледь не наклав на себе руки, збираючись повіситись на груші, але згадав горб, побіг до свого хреста, довгенько посидів під ним, та й «легше стало». Усі думки Івана коло горба: він прохає сусідів, щоб на Великдень не минали його, послали когось із молодих покропити свяченою водою хрест. Утішаючи кума, Михайло говорить, що люди завжди пам'ятатимуть його, бо «були-сте порєдний чоловік, не лізли-сте нахрапом на нікого, нікому-сте не переорали, ані пересіяли, чужого зеренця-сте не порунтали».
"Ніколи великі перемоги не приходять легко. Усіх їх треба здобувати кров'ю, сльозами, потом і пройти через великі муки й труднощі", - сказав Василь Вірастюк на зустрічі в школі села Білки Іршавського району з нагоди представлення виданої львівським "Видавництвом Старого Лева" книги Олександра Гавроша "Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу".
Присвячена уродженцю Білок, найсильнішому чоловікові ХХ століття, засновникові закарпатської школи силових мистецтв Іванові Фірцаку, книга стала першою в серії "Українська сила", що її Василь Вірастюк (який у жовтні вдруге підтвердив свій титул найсильнішої людини планети) узяв під свій патронат спільно з мережею АЗС "ОККО".
Іван Фірцак у 20 років покинув рідні Білки й у пошуках заробітків вирушив до Праги. Тоді він ще не знав, що йому судилося стати "найбільшим силачем століття" (як писала про нього американська преса), чемпіоном Чехословаччини зі штанги та боротьби, чемпіоном Європи з культуризму. Не знав, що йому аплодуватимуть у 64 країнах світу, що сама англійська королева вручатиме йому пояс, манжети та шолом, оздоблені золотом та діамантами, що люди назвуть його Іваном Силою.
У Празі спочатку знайшов роботу вантажника, і тільки згодом став артистом цирку, якому віддав 18 років життя. Історія береже випадок, як, на прохання королеви Британії, Іван Фірцак у ринзі помірявся силою із чемпіоном-суперважковаговиком Джоном Джексоном, для якого цей бій закінчився дуже сумно: точним ударом - аж тріснула рукавиця - Фірцак проламав боксерові грудну клітку. Не переживши поразки, Джон Джексон викинувся з вікна багатоповерхівки. Приятелі покійного чемпіона вирішили помститися - камінням розтовкли українцеві голову. Однак Фірцак вижив. Частину враженої кістки на його голові лікарі замінили на золоту пластину. Пластину з часом треба було міняти. Однак Іван Фірцак одного дня вирішив повернутися на батьківщину, тож утратив можливість коли-небудь це зробити, адже за часів СРСР про операцію за кордоном не було й мови. Відтак у 71 рік через нагальну необхідність такої операції Івана Фірцака не стало.
На сільському цвинтарі Білків - скромний пам'ятник, під яким силач спочиває поруч із дружиною - чешкою, повітряною гімнасткою Руженою Зікл (з якою нажив вісім дітей і яка пережила чоловіка на п'ять років) і братом Петром. Багатьом не дає спокою питання: чому цей чоловік, який мав великий талант, можливості, гроші й міг обирати, де йому оселитися, все ж наприкінці 1930-х повернувся на свою малу батьківщину, тим самим прирікши себе не лише на напівзабуття (його виступи відтоді обмежувалися сільськими клубами та площами), злиденне існування, а й на смерть. Відповіді немає. Можливо, Іван Сила і в страшному сні не міг передбачити, яка доля приготовлена його народу. А можливо, словами Лесі Українки: "Для нас у ріднім краю навіть дим солодкий і коханий"...
"Донедавна багато хто з нас, - говорив на презентації книжки представник АЗС "ОККО" Олесь Пограничний, - соромився своєї малої і великої батьківщини. Але правда в тому, що навіть кожна мала батьківщина має чим пишатися, не кажучи вже про велику". "Українці - нація сильних, - акцентувала головний редактор "Видавництва Старого Лева" Мар'яна Савка. - І сильними ми стаємо тоді, коли гуртуємся навколо доброї справи".
Добра справа у цьому випадку - це активізація уваги до пам'яті про людину, яка ще чекає на належне пошанування. Це дитяча книжечка, яку надумав на основі документальної книги "Кротон" молодий закарпатський літератор і починаючи з якої "Видавництво Старого Лева" започаткувало нову серію "Українська сила" (про людей не лише фізичної сили, а й сили духу). Це пам'ятник Іванові Фірцаку, про який дієво мріє його молодий шанувальник, місцевий скульптор Микола Глеба, старанно витесуючи із каменя улюбленого
героя. До речі, на прохання художника Василь Вірастюк дозволив сфотографувати власний оголений торс, аби обриси фігури Івана Сили стали реальнішими. Це, зрештою, пам'ять...
"Я діда пам'ятаю дуже добре, - ділився з "Газетою" онук легендарного силача, нині львів'янин Іван Фірцак (до речі, екс-чемпіон України з боксу, син якого - Олександр - віце-чемпіон України з боксу 1996 року). - Бувало, розважав нас тим, що на витягнутих руках тримав 30-літрові чавунні бідони з молоком, гнув рейки, зубами витягував забиті в дошки цвяхи. Нас, дітлахів, любив, балував цукерками". "Про нього ніхто злого слова в селі не сказав, - згадувала Ганна Панюта (яка нині мешкає в колишньому будинку Фірцака), коли
кореспондентка "Газети" разом із двома тележурналістами на до історичної хати. - Добрий чоловік був, не цурався ні людей, ані Бога. І веселий - готовий щось утнути, насмішити". "Еге ж, - приєднується до розмови колишній сусід силача Олександр Білинець. - Добрий сусід був. Находився світами, а не зазнався. Хазяїном був. Любив дітей. Часто збирав їх докупи та починав молитов навчати. Не всі хотіли слухатися, то ставав суворим, але суворість швидко минала".