Краса зовнiшня i внутрiшня
Красота человека. В чем она? Существует не оспоримая истина: «Красота мир». Каждый понимает ее по-своему, и зависит это от того, в чем именно он видит силу красоты. Большое богатство - это душевная красота. А значит, что каким бы прекрасным внешне ни был человек, важнейшая в нем красота внутренняя, душевная щедрость, трудолюбие, любовь к своей земле , относиться с уважение к пожилым людям, сердечное желание другим.
Уместно вспомнить пословицу: "Встречают по одежке, а провожают по уму!". Так, наверное, устроена человеческая природа, что в первую очередь воспринимает внешность, которая часто бывает искусственной, украшенной. Часто за внешней красотой скрывается пустота, и чтобы хоть как-то прикрыть ее, маскируются за ярким занавесом. Но, так или иначе, фальшивое прикрытие спадает и наступает разочарование. Не все то золото, что блестит. Так однажды к нам пришел в класс "новенький". Скажу откровенно - красотой он не блистал. Вел себя по простому. "Я с такой внешностью так вызывающе себя не вела бы!" - думала тогда я. Но впоследствии он покорил весь наш класс, ибо оказался откровенным и добрым парнем, который всегда придет на даже тогда когда не ожидаешь. Теперь мы с Павлом лучшие друзья. И мне теперь стыдно за мои мысли по поводу Павла. Каждый раз когда я смотрю на него я думаю: какой же он гарний! А вообще, настоящая красота раскрывается не сразу и не каждому, а тому, кто может ее увидеть, почувствовать и понять.
Красивым человеком можно назвать того человека, который не красиво одевается, а того который красив своими поступками.Того, который не оскорбляет меньших и слабых. Того, который всегда Того, которого можно назвать настоящим другом!
У каждого свое понятие о красоте человека, а лично для меня человек должен быть красив везде.
( Я написала так и получила у нас тоже такая тема была) Если не подойдет извини! Можешь повставлять своих героев. Удачи.
Лебідь, Щука і Рак
У товаристві лад – усяк тому радіє.
Дурне безладдя лихо діє,
І діло, як на гріх,
Не діло – тільки сміх.
Колись-то Лебідь, Рак та Щука
Приставить хуру узялись.
От троє разом запряглись,
Смикнули – катма ходу…
Щó за морока? Щó робить?
А й не велика, бачся, штука, -
Так Лебідь рветься підлетіть,
Рак упирається, а Щука тягне в воду.
Хто винен з них, хто ні – судіть не нам,
Та тільки хура й досі там.
Роздуми Шевченка про власну долю та долю України
в поезії "Мені однаково, чи буду..."
Чим уважніше вчитуєшся у Шевченкову поезію "Мені однаково, чи буду...", тим виразніше вимальовується перед нами постать поета як національного пророка. Участь у Кирило-Мефодіївському братстві дозволила йому простежити пожвавлення національного руху в Україні. Поет розумів, що це тільки початок поступового накопичення визвольної енергії народу. Тому не дивно, що грубе придушення національного руху, розгром таємного товариства спричинило появу вірша "Мені однаково, чи буду..." У ньому ми бачимо, як невідступно мучила Шевченка думка про загрозу відродженню України, якщо російські самодержавці присплять національну свідомість українців і викоренять з їхньої свідомості бодай натяки на можливість існування самостійної української держави:
...Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, ї в огні
Її, окраденую, збудять...
Ось що для Шевченка є головним, а не любов і слава серед співвітчизників! Він без болю зізнається:
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині —
Однаковісінько мені.
Але дуже важко повірити у його байдужість щодо причетності до рідної України: "Мені однаково, чи буду // Я жить в Україні, чи ні". Для поета рідна земля була святою, він так щиро її любив! Але його життєвий шлях несе на собі відбиток довгого перебування у кріпацькій неволі — "На нашій — не своїй землі". Та перед цими рядками є й інші: "На нашій славній Україні". З одного боку, Україна славна і наша, а з іншого — все-таки, "не своя", бо невільна, сама собі не належить. Гадаю, саме в цьому парадоксі й міститься геніальна тема твору: вражаюче глибоке відображення трагізму людини, яка так багато зробила для своєї Батьківщини, але нараз відчула, що через певні обставини від її праці може не залишитися й "малого сліду".
Дивіться також
"Мені однаково, чи буду..." (повний текст)
"Мені однаково, чи буду..." (скорочено)
Біографія Тараса Шевченка
Умисне лукавить поет і тоді, коли пише, що "малого сліду не покину" на Україні і що його "не пом'яне батько з сином". Навіщо ця "маска" ліричного героя, який робить заяви, що можуть викликати у читача підозру щодо його щирості?
На це питання я знайшов відповідь тільки тоді, коли зрозумів, що ці запевняння поета про власну байдужість до того, чи буде він жити в Україні, чи ні, чи згадуватимуть його на рідній землі, чи не згадуватимуть, — все це для того, щоб наголосити: Шевченкові, звісно, не однаково. Вісімнадцять рядків вірша напружено готують нас до важливості останніх п'яти рядків:
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую збудять...
Ох, не однаково мені.
У цих рядках Кобзар надзвичайно точно передбачив головну проблему української нації, що, мов меч, висить над нею вже кілька століть і яка стала чи не найзлободеннішою проблемою сьогоднішнього дня: окраденість розбудженої в огні революційних перетворень України, окраденість у час її оновлення та відродження. Тому я з повним правом вважаю поезію "Мені однаково, чи буду..." зверненням-попередженням сучасному поколінню українців.
Объяснение: